Люсі Мод Монтгомері - Енн із Острова Принца Едварда

Стоїть там у парку вежа, уся розцяцькована автографами туристів, на пагорбах за містом — руїни старовинної французької фортеці, а на майданах — іще декілька несправних старовинних гармат. Є й інші цікаві пам’ятки, проте немає серед них дивнішої та красивішої за старий цвинтар Сент-Джон у самісінькому серці міста. По два боки від нього пролягли тихі старомодні вулички, по інші два — сучасні галасливі ділові квартали. Трепет власницької гордості охоплює на цьому цвинтарі кожного жителя Кінгспорта, бо, коли має він хоч крихту претензій, має й похованого там предка під чудернацьким надгробком чи могильною плитою, що переповідає всі найголовніші факти його біографії. Здебільшого серед тих надгробків немає вправно й вигадливо зроблених.

Загалом то лиш грубо обтесані бурі чи сірі камені, — і хіба на кількох із них є сяке-таке оздоблення. Часом то череп і перехрещені кістки, і незрідка цей жахний малюнок сусідить із голівкою херувима. Багато між тих надгробків є перекинутих чи розбитих, і ледь не всі вони підточені безжальним зубом Часу. На деяких написи вже й геть стерлися, на інших прочитати їх можна лише з величезним зусиллям. Безліч надгробків на цвинтарі, і темною пеленою тіні вкривають його ряди верб та в’язів, попід якими без сновидінь спочивають померлі, довіку заколисані шурхотом вітру в кронах дерев і геть не стурбовані галасливим дорожнім рухом поза стіною.

Першу прогулянку на цвинтар Енн здійснила наступного ж дня по приїзді. Уранці вони із Прісциллою побували в Редмонді, де зареєструвалися в списках студентів, опісля чого мали вільний день. Дівчата радо втекли від непривітної чужої юрби, де більшість мали вигляд розгублений, наче не певні, що саме тут їм належить перебувати.

Першокурсниці стояли там і тут групками по двоє чи троє, запитливо поглядаючи одна на одну; першокурсники, обізнаніші й сміливіші, з’юрмилися на сходах, де горлали пісні на всю міць молодих легень, кидаючи таким чином виклик своїм традиційним ворогам — другокурсникам, що з них декотрі зарозуміло походжали віддалік, презирливо роззираючись на «жовторотих дітлахів». Гілберта й Чарлі ніде не було видно.

— Не думала я, що колись буду рада бачити Слоуна, — мовила Прісцилла, виходячи з коледжу разом з Енн, — та сьогодні була б щаслива зустріти Чарлі з його банькатими очима. Адже то все-таки знайомі очі.

— Ох, — зітхнула Енн. — Не можу описати, як я почувалася, стоячи там у черзі до списків — дрібнесенька, мов найменша крапля у величезному відрі. Гірко почуватися дрібною, та вже геть нестерпно думати, що ніколи, ніколи ти не будеш нічим іншим. А я саме так і почувалася — маленькою, невидимою, мовби хтось із тих другокурсників міг наступити й роздушити мене. І зійшла б я в могилу — неоплакана, незнана, невідспівана.[8]

— Зачекаймо до наступного року, — втішила Прісцилла. — Тоді зможемо так само знуджено й велемудро поглядати, як усі ті другокурсники. Я певна, що гірко почуватися дрібною, та ще гірше — здаватися собі величезною й незграбною, як я — так, наче можу заповнити собою цілий Редмонд. Мабуть, це тому, що я на добрячих два дюйми вища за будь-кого в тій юрбі. І мені було не страшно, що котрийсь другокурсник може на мене наступити, але так лячно, що мене сприймуть за слона чи за перерослу, розгодовану картоплею острів’янку.[9]

— Усе лихо, напевне, у тім, що ми не можемо пробачити великому Редмонду такої несхожості з маленькою вчительською семінарією, — мовила Енн, збираючи подерті клапті колишньої своєї життєрадісної філософії, щоб прикрити наготу духу. — Коли ми закінчували семінарію, то всі були між собою знайомі й кожна мала там своє місце. Мабуть, самі того не розуміючи, ми сподівалися, що й у Редмонді нас чекає те саме життя, а тепер відчуваємо, як земля вислизає в нас із-під ніг. Я вдячна, що ні пані Лінд, ні пані Райт не знають і не довідаються про мій нинішній душевний стан. Вони тріумфально вигукнули б: «Я ж тобі казала!» — і були би певні, що це початок кінця, хоч насправді це кінець початку.

— Отож-бо. Це вже більше схоже на справжню Енн. Скоро ми звикнемо, знайдемо тут друзів, і все буде добре. Енн, а ти помітила дівчину, що ввесь ранок простояла самотою під дверима жіночого гардеробу — оту вродливу, карооку й із капризно вигнутим ротиком?

— Так, і помітила зокрема тому, що вона здалася мені чи не єдиною тут, хто виглядав самотньо — так, як я почувалася. Та в мене була ти, а в неї — зовсім нікого.

— Думаю, вона й почувалася самотньо — кілька разів мовби хотіла підійти до нас, але не зважилася. Сором’язлива, мабуть. А я була б рада, якби вона підійшла. Якби я не почувалася вже згаданим слоном, то сама підійшла б до неї. Але я не могла сунути через цей величезний зал, коли там на сходах завивали усі ті хлопці. А вона була найгарніша з першокурсниць, яких я сьогодні побачила, та певне, щедрот у долі небагато, і першого дня в Редмонді не допоможе навіть гарненьке личко, — сміючись підсумувала Прісцилла.

— Я хочу після обіду прогулятися на цвинтар Сент-Джон, — сказала Енн. — Не знаю, чи можна вважати цвинтар годящим місцем для розради, та схоже, з досяжних місць це єдине, де ростуть дерева — а мені так потрібні дерева. Сяду на одній із тих старих плит, замружуся й уявлятиму, ніби я в ейвонлійських лісах.

Утім, очі вона так і лишила розплющеними, бо приводів для цього на цвинтарі не бракувало. Дівчата пройшли крізь вхідні ворота попід простою масивною кам’яною аркою, увінчаною великим англійським левом.

На Інкермані досі дика ожина червоно-кривава,

І холодним висотам його буде вічно сяяти слава, —

процитувала Енн, із трепетом дивлячись на лева.

На тінистому, прохолодному, зеленому цвинтарі радісно шурхотіли вітерці. Дівчата блукали довгими порослими травою стежками, читаючи химерні, пишні написи на могильних плитах, вирізьблені в тому столітті, коли вільного часу люди мали більше, ніж тепер.

— «Тут лежить прах Альберта Крофорда, есквайра, — прочитала Енн на понівеченій сірій плиті, — що багато років обіймав пост начальника артилерії Його Величності в Кінгспорті. Він служив у армії до підписання мирної угоди 1763 року, опісля чого вийшов у відставку через кволе здоров’я. Він був відважним офіцером, найкращим із чоловіків, найкращим із батьків, найкращим із друзів. Спочив 29 жовтня 1792 року у віці 84 літ». О, Пріссі, це чудово! Тут справді багато простору для уяви. Скільки пригод було, напевне, у такому житті! А щодо