Артур Конан Дойль - Утрачений світ

— Це саме те, що мені треба. Я маю завдання взяти інтерв'ю у цього суб'єкта, і я шукаю хоч якого-небудь приступу до нього. Дуже вдячний за те, що ви згодилися мені допомогти. Я пішов би з вами хоч і зараз, коли вам не дуже пізно.

За півгодини я вже сидів у редакції «Природи». Переді мною лежав грубезний том, розгорнений на статті «Вейсман проти Дарвіна» з підзаголовком «Рішучий протест у Відні. Жваві дискусії». Мої наукові пізнання досить скромні, і мені важкувато було стежити за всією аргументацією, але, в усякому разі, було ясно, що англійський професор висловлювався в цьому питанні вельми гостро, чим неабияк збурив своїх континентальних колег. «Протести», «галас», «загальні вимоги спинити промовця» — ось перші три нотатки в дужках, що зараз же зупинили на собі мою увагу. Щодо самого змісту дебатів, то для мене вони були все одно що китайська грамота.

— Я попрошу вас перекласти їх мені простою людською мовою. — звернувся я до мого провідника.

— Та це ж бо й є переклад.

— Тоді, може, мені краще вдатися до оригіналу?

— Для невтаємниченого воно й справді трохи темно.

— Якби виловити хоча б одну зрозумілу фразу, приступну для звичайного людського мозку! Ага, ось це нібито підійде. Здається, тут і я дещо второпав. Перепишім її. Вона правитиме мені за першу ланку в моєму знайомстві з неприступним професором.

— Більш я вам не потрібний?

— Та ні. Хоча стривайте. Я збираюся написати йому листа. Якщо я накидаю його тут і скористаюся вашою зворотною адресою, то це надасть більшої ваги моєму посланню.

— А тоді цей суб'єкт з'явиться сюди, зчинить бучу й потрощить меблі.

— Ні, ні. Я дам вам прочитати листа. В ньому не буде жодної зачіпки для скандалу, запевняю вас.

— Ну, гаразд. Ось мій стіл і стілець, онде — папір. Тільки дозвольте мені переглянути вашого листа, перше ніж ви його вишлете.

Мені довелося добряче-таки попрацювати, але кінець кінцем, можу похвалитись, послання вийшло непогане, і я не без гордощів прочитав його вголос критично настроєному бактеріологові.

«Шановний професоре Челенджере, — так починався мій лист. — Скромний дослідник-природознавець, я довгий час з глибоким інтересом стежу за вашими міркуваннями щодо суперечностей між поглядами Дарвіна і Вейсмана. Нещодавно мені випало відсвіжити свою пам'ять з цього питання, перечитавши…»

— Ну, й ловко ж брешете! — пробурмотів Тарп Генрі.

«… перечитавши вашу майстерну доповідь на Віденському конгресі, Ваші надзвичайно ясні та переконливі докази являють собою останнє слово науки в цьому питанні. У мене тільки одне речення там викликає деяке застереження, а саме; «Я рішуче заперечую нічим не обгрунтоване й суто догматичне твердження, ніби кожен окремий організм — це мікрокосмос, що повільно змінював свою історичну будову в цілій низці поколінь». Чи не здається вам, що у світлі останніх досліджень у цій галузі ваша думка потребує деякого корегування? Чи не гадаєте ви, що фраза ваша звучить аж надто категорично? Уклінно прошу вас зробити ласку й дозволити мені побачитися з вами, щоб поділитись деякими думками, які я хотів би обговорити з вами особисто. З вашого дозволу я матиму честь завітати до вас післязавтра (в середу) об одинадцятій годині ранку.

Прошу прийняти, сер, запевнення в щирій до вас пошані вашого покірного слуги

Едварда Мелоуна».

— Ну, як? — спитав я, тріумфуючи.

— Що ж, коли ваше сумління не протестує…

— До цього часу воно мені не муляло.

— Але що ви збираєтесь робити далі?

— Мені треба найперше добутись туди. Опинившись у нього в кімнаті, а вже якось зорієнтуюся. Можливо, навіть просто зізнаюсь в усьому. Якщо він бодай трохи спортивної натури, це може ще й сподобатись йому.

— Гай-гай! Глядіть краще, щоб він вас не «уподобав» чим-небудь важкеньким. Вам треба вбратися в кільчастий панцир або американський футбольний костюм, ось що я вам скажу. Ну, бажаю вам успіху! Відповідь, якщо він зволить відповісти, чекатиме вас у середу вранці. Він — запальний, небезпечний і лайливий суб'єкт, якого ненавидять усі, хто має з ним справу, а студенти, котрі зухваліші, беруть його на сміх. Вам, мабуть, краще було б, якби ви ніколи й не чули про цього типа.

Розділ III

«ВІН — АБСОЛЮТНО НЕМОЖЛИВА ОСОБА»

Страхам чи надіям мого приятеля не судилося справдитись. Зайшовши в середу до редакції «Природи», я знайшов там листа з штемпелем Західного Кенсінгтона. На конверті, письмом, що нагадувало загорожу з колючого дроту, було надряпано моє ім'я. У самому листі говорилось таке:

«Енмоур-Парк, Зах. Кенсінгтон.

Сер, я вчасно одержав вашого листа, де ви запевняєте мене у підтримці моїх поглядів, які, до речі, зовсім не потребують ні вашої, ні чиєїсь іншої підтримки. Торкаючись моїх праць у ділянці дарвінізму, ви вжили слова «міркування». Мушу звернути вашу увагу на те, що це слово, застосоване до таких важливих питань, набуває характеру образи. Дальші ваші рядки переконали мене, що ви прогрішились не зловмисно, а через свою неосвіченість та нетактовність. Ви цитуєте вихоплене з контексту речення у моїй промові, бо, видно, не зовсім зрозуміли його. Гадаю, що не добрати в ньому сенсу може тільки людина дуже низького розумового рівня. Проте, якщо ви бажаєте мати додаткові пояснення, я згодний прийняти вас у призначену вами годину, дарма що всі відвідувачі та візити мені остогидли. Щодо зміни моїх поглядів, як це ви пропонуєте, то мушу повідомити вас, що я не звик міняти своїх думок після того, як всебічно обгрунтую їх. Прийшовши, ви, будь ласка, покажіть конверт із цього листа моєму служникові Остіну, оскільки йому доручено не пускати до мене нахабних пройдисвітів, які звуть себе «журналістами».

З пошаною

Джордж Едвард Челенджер».

Цього листа я прочитав Тарпові Генрі, який із самого ранку зайшов до редакції — спеціально, щоб довідатись про наслідок моєї спроби. Вислухавши мене, він зауважив, що тепер з'явилися нові ліки «кутикура, чи щось подібне», які проти побоїв допомагають краще за арніку, і не сказав більше нічого. Дивні бувають іноді дотепи в людей!

Коли я ознайомився з листом, було вже майже пів на одинадцяту, але кеб приставив мене до Кенсінгтопа вчасно. Будинок, біля якого ми спинилися, мав величний портик, і важкі штори на вікнах вказували на чималі статки того небезпечного професора. Двері відчинив якийсь чудний, сухоребрий і смаглявий тип невизначеного віку в темній моряцькій куртці й коричневих шкіряних гетрах. Пізніше я довідався, що то був шофер, який викопував обов'язки лакея відтоді, як декілька служників один за одним повтікали