Інгеборг Бахман - Мáліна

я ніколи таких не бачила, а перед вітриною був Іван, далі я нічого більше не пам’ятаю, бо відразу пішла з Іваном, спочатку до пошти на вулиці Разумовського, де нам довелось розійтися до двох різних вікон, йому — до «Поштових переказів», мені — до «Поштових знаків оплати», і вже ця перша розлука була такою болючою, що на виході, коли я знову зустріла Івана, я не змогла промовити ані слова, а Іван і не мусив мене ні про що запитувати, бо я не мала жодного сумніву, що відразу піду разом з ним, до нього додому, а було це, на мій превеликий подив, усього за кілька будинків від мене. Кордони ми встановили відразу, край, який довелося нам заснувати, був надто крихітним, без територіальних претензій та відповідної конституції, п’янка земля, де стоїть лише два будинки, які відшукати легко навіть у темряві, при затемненні сонця та місяця, я знаю напам’ять, скільки кроків зробити від мене навкіс до будинку Івана, я зможу іти туди навіть тоді, коли б мені зав’язали очі. А той навколишній світ, у якому жила я досі — завжди в паніці, із сухими вустами, зі слідами зашморгу на шиї, тепер став обмеженим до свого вбогого значення, бо тепер цьому світові протистоїть справжня сила, навіть тоді, коли, як сьогодні, вона складається лиш із чекання й куріння, щоб нічого із неї не розтратилось марно. Я маю піднести трубку й обережно перекрутити її разів з десять, щоб розплутався шнур телефону, щоб він знову давався до рук, на терміновий випадок, а потім, іще до того, як настане цей екстрений випадок, набрати номер: 72 68 93. Я знаю, що нíкому там відповісти, та мені це байдуже, головне, щоб в Івана бринів дзвінок, у квартирі, затемненій шторами, я ж бо знаю, де стоїть його телефон, то нехай цей дзвінок відізветься відлунням в усьому, що належить Іванові: я це, я це дзвоню. Почує його глибокий тяжкий фотель, у якому він любить сидіти і може раптом заснути хвилин на п’ять, і шафи, і лампа, під якою ми лежимо, його сорочки, костюми й білизна, яку, напевно, кинув додолу, щоб пані Аґнеса знала, що їй нести до пральні. Відколи я можу набирати цей номер, життя моє перестало нарешті втікати, позбулося безпросвітності та безвиході, я не йду далі, хоча й не звертаю з дороги, бо затамовую подих, затримую час, телефоную, курю і чекаю.

Якби два роки тому я з якихось причин не переїхала на Унґарґассе, якби й далі, як у студентські роки, я жила на Беатріксґассе, або за кордоном, як це часто бувало згодом, тоді зі мною траплялися б різні події, однак ніколи я б не довідалась про найважливіше на світі: що все, досяжне мені — телефон, трубка та шнур, масло, хліб та вуджені оселедці, яких я тримаю на вечерю у понеділок, бо Іван їх любить найбільше, а чи варена ковбаса Екстра, яку я найбільше люблю, що все це має марку Івана, фірмовий знак Івана. Навіть друкарська машинка й порохотяг, які гуркотіли раніше нестерпно, також придбала й приборкала ця добра й могутня фірма, дверцята машин більше ніхто не затряскує з грюкотом попід моїми вікнами, навіть природа, і та зненацька потрапила під опіку Івана, бо навіть пташки співають уранці тихіше й дарують другий, короткий сон.

Однак відколи змінився власник, діється ще багато інших речей, і мені дуже дивно, що медицина, яка вважає себе за науку, і то за таку, чий поступ нестримний, нічого про це не знає: а саме, що тут, у цьому оточенні, в якому перебуваю, біль затихає, поміж будинком 6 і будинком 9 на Унґарґассе, тут менше нещасть, раку й пухлин, астми й інфаркту, гарячок, інфекцій та всіляких депресій, навіть біль голови та вразливість на зміну погоди значно слабшають, і я питаю себе, чи не маю я повідомити науковців про цей простий засіб, щоб наука, переконана в тому, що зможе перебороти всіляке зло дедалі рафінованішими медикаментами та лікувальними методами, зробила великий стрибок уперед. Тут заспокоїлась також тремтлива нервозність, спала висока напруга, що зависла над містом, немовби повсюди, а шизофренія, шизоїд світу, його божевільний розкол, що стає все більшим і більшим, непомітно змикається.

Останні сліди хвилювання, це квапливе шукання панчіх та шпильок, легке тремтіння руки під час накладання туші на вії, маніпулюванні тінями для повік і тонкими пензликами для стрілок, при занурюванні пухнатих жмутиків вати у світлу та темну пудру. Або ж на очах волога, подолати якої не можеш, коли туди-сюди бігаєш поміж ванною й коридором, шукаючи сумку, носову хустинку, припухлість уст, усе це — мало помітні фізіологічні зміни, легша манера ходи, що робить на сантиметр вищою, та легка втрата ваги, бо пообідній час настає пізніше й усі заклади припиняють роботу, а тоді починається інфільтрація тієї ґерильї[49] снів наяву, які проникають Унґарґассе й підбурюють, завойовують її всю своїми чудовими прокламаціями з єдиним гаслом, яке вживають для того, щоб досягнути своєї мети, та хіба могло б це слово, яке вже сьогодні визначає майбутнє, мати інше звучання, аніж Іван?

Воно значить Іван. Знову і знову Іван.

Проти зіпсутості та проти правильності, проти життя й проти смерті, проти усіх випадковостей, різних погроз із радіо, усіляких газетних заголовків, які провіщають чуму, проти всієї підлості, яка проникає з верхніх та нижніх поверхів, проти повільного пожирання із середини та проти поглинання ззовні, проти ображеної міни пані Брайтнер, яку вона має щоранку, я завчасно займаю вечірню варту, чекаю й курю, надія моя зростає, а з нею і певність, так довго і так рішуче, як не дано ще нікому, бо здобути мені перемогу судилося під цим знаком.

Хоч Іван і створений саме для мене, я все ж не можу мати на нього виняткового права. Бо він з’явився, щоб знову надати приголосним міцності та зрозумілості, щоб голосні стали знову відкритими й зазвучали на повен голос, щоб на моїх вустах знову з’являлись слова, які відновлять перші зв’язки, давно вже зруйновані, щоб розв’язати проблеми, так що я ні на йоту не відступлю від нього, ідентичні, повнозвучні початкові літери наших імен, які ми ставимо під своїми записками, я налаштую на лад єдиний, буду вписувати їх одна в одну, а після єднання наших імен ми обережно почнемо знову за допомогою перших слів віддавати честь цьому світові, щоб і він запрагнув честі для