Інгеборг Бахман - Мáліна

себе, а оскільки хочемо воскресіння, не руйнування, то уникаємо навіть відкрито торкати в присутності інших руки одне одного, і тільки потай міняємось поглядом, бо погляд Івана має спочатку змити з очей моїх óбрази, які до його появи потрапили на мою на сітківку, та після численних оцих очищень знову з’являється образ жаский і похмурий, який, напевно, не вдасться стерти, і тоді Іван якомога швидше закриває його ясним, щоб я не дивилась безрадісним поглядом, щоб його я позбулася, цього жахливого погляду, знаю, звідкіля він у мене з’явився, та не можу згадати, не можу…

(Ти ще не можеш згадати, не можеш, надто багато тобі заважає…) Але якщо Іван починає мене лікувати, далі не може бути на цій землі безнадійно погано.

Оскільки сьогодні ніхто вже не знає, хоча колись було всім відомо — навіщо це має відбуватися потай, навіщо я зачиняю двері, зсуваю штори, навіщо виходжу до Івана одна, я цю причину з’ясую. Я хочу, щоб так було не для того, щоб ми ховалися, а лиш тому, щоб знову табу встановити, і Маліна це зрозумів, я не мала йому пояснювати, бо навіть тоді, коли моя спальня відчинена і я в ній сама, або коли він сам у квартирі, то проминає двері мої та йде до своєї кімнати, так, ніби двері ті не були ніколи відчинені, ніби вони не були ніколи зачинені, так, ніби там взагалі не було ніколи приміщення, щоб нічого не осквернити, щоб не бути на перешкоді першим явленням сміливості та останнім свідченням ніжності. Ліна тут навіть не прибирає, бо ніхто не повинен заходити в цю кімнату, тут нічого не відбувається і немає нічого такого, що надавалося б для віднаходження, проведення розтину та аналізу, бо ми з Іваном не гриземо, не колесуємо, не розпинаємо і не мордуємо одне одного, ми бережемо себе, щоб захистити те, що нам справді належить і повинно бути незайманим. Бо Іван ніколи мене не розпитує, не стає недовірливим, ніколи мене не підозрює, не сумнівається у мені, розсіює всі мої сумніви. Не розглядає прискіпливо дві непокірливі волосинки в мене на підборідді, не помічає двох перших зморщок попід очима, не заважає йому мій кашель після першої сигарети, він навіть кладе на вуста мені руку, коли хочу сказати щось необачне, тому я кажу йому іншою мовою те, чого не казала ніколи, все до останку, бо він не захоче ніколи дізнатись, що роблю я протягом дня, чим я займалась раніше, чому додому прийшла аж о третій ранку, чому вчора не мала часу, чому телефон сьогодні був зайнятий цілу годину, і кому я зараз відповідаю по телефону, бо коли починаю звичайним реченням і кажу: Я повинна тобі пояснити…, Іван зупиняє мене: Навіщо, що ти повинна мені пояснити, нічого, абсолютно нічого, кому і що ти повинна пояснювати, не мені ж у всякому разі, нікому, бо нікого це не обходить —

Однак я мушу.

Мені ти не можеш брехати, я знаю це, добре знаю.

Саме тому, що цього я не потребую!

Чому ти смієшся? То не сором, якби ти могла це робити. Спробуй, але ти ж не зможеш.

А ти?

Я? Хіба ти мусиш про це питати?

Ні, не мушу.

Можу, звичайно, спробувати, іноді щось тобі не скажу. Як ти на це подивишся?

Згідна. Я ж мушу погодитись. Ти нічого не мусиш, ти можеш, Іване.

У той час як ми так легко знаходимо спільну мову, у місті триває масакра, нестерпні закиди, коментарі та уривки пліток кружляють по ресторанах, на прийняттях, у помешканні у Йорданів, Альтенвілів, Ванчурів, тим, хто бідніший, їх подають у журналах, унаочнених ілюстраціями, у газетах, кіно та книжках, в яких про речі йдеться в той спосіб, що вони відходять ніби з поклоном, однак заохочують до імітації, і кожен бажає стояти оголеним, догола роздягнути інших, щоб зникла будь-яка таємниця, виламана, мов шухляда, на ключ зачинена, але де не було таємниці, там ніколи не можна щось віднайти, а розгубленість після зломів, оголювань, перлюстрацій та обшуків дедалі зростає, і не палає більше неопалима купина[50], немає жодного спалаху світла, ні в оп’янінні, ані у фанатичному отверезінні, і нависає над усіма головний закон всесвіту, незрозумілий, як ще ніколи.

Оскільки я та Іван завжди розповідаємо одне одному лише про щось добре, та часом іще таке, щоб посміятись від серця (ні над ким не глузуючи), оскільки заходимо так далеко, що всміхаємось навіть у стані задуми, тобто знаходимо спосіб, який дозволяє забутись на мить та знову прийти до себе, надіюсь, що ми змогли б передавати інфекцію. Помалу заражатимемо нею сусідів, одного за іншим, вірусом, про який я вже знаю, як його називати, і якби спалахнула від нього враз епідемія, допомогло б це тоді усім людям. Однак я знаю, як тяжко його здобути, як довго треба чекати, щоб дозріти до цієї інфекції, і як мені тяжко було і зовсім уже безпросвітно до того, коли це нарешті сталося!

Іван поглядає на мене питально, напевно я щось сказала, тому поспішаю відвернути його увагу. Я знаю ім’я цього вірусу, одначе остерігатимусь вимовляти його при Іванові.

Що ти бурмочеш там? Що нелегко здобути? Про яку недугу говориш?

Та зовсім не про недугу, не говорю про недугу, мені здається лише, що є речі, які нелегко здобути!

Або справді я говорю надто тихо, або Іван не розуміє того, що Маліна давно б зрозумів, відгадав, осягнув, він не може почути, що я мислю, ані що промовляю, а поза тим, я жодного слова не сказала йому про вірус.

Зі мною так багато чого траплялось останнім часом, що я нагромадила антитіл більше, ніж потребує людина для того, щоб мати імунітет, недовіра, байдужість, втрата страху після надто великих страхів, і я не знаю, як Іванові бути з оцим, як йому протистояти такому великому опорові, цій непозбутній біді, ночам, налаштованим на безсоння, невпинній нервозності, відреченню впертому від усього, але уже в першу мить, коли Іван зовсім не впав із неба, а, з усміхом в теплих очах, зненацька виріс переді мною на Ландштрассер Гауптштрассе, дуже високий і злегка схилений, усе враз вийшло із ладу, і тільки за це я повинна дати Іванові найвищі відзнаки, а найвищу за те, що він знову відкриває мене та наштовхується на ту, якою була і я раніше, на мої вже давніші верстви, звільняє моє