Інгеборг Бахман - Мáліна

шість, коли на плечах я носила ранець. Зйомка крупного плану зберегла невеликий місток через Ґлан[40], однак не берег озера ввечері, а лиш залитий полуденним сонцем міст та двох малих хлопців на ньому, що теж мали ранці на плечах, а старший від мене щонайменше на років зо два, гукав: Гей, там, іди-но сюди, я щось тобі дам! Ті слова я не можу забути, як і обличчя хлопця, цей важливий для мене перший окрик, мою першу непогамовну радість; я зупиняюся, далі — вагання та перший крок по тому мосту назустріч до іншого, і відразу ж — ляпас твердої руки по обличчю: На тобі, ось ти і маєш! То був перший удар в обличчя, і я усвідомила вперше, наскільки глибоке вдоволення може відчути інший, той, хто б’є. Перше пізнання болю. Стискаючи руки на ременях ранця, без плачу, розміреним кроком той, ким колись була я, дріботів зі школи дорогою в напрямку дому, не рахуючи більше штахети паркану вздовж вулиці, той, хто вперше зіткнувся з людьми, часом все-таки знаєш, коли це все почалося, як і де, і якими сльозами слід було б плакати.

Сталося це на мосту через Ґлан. Не на алеї над озером.

Якщо деякі люди з’явились на світ в такі дні, як наприклад, 1 липня, коли народилось відразу четверо славнозвісних осіб, або 5-го травня[41], коли ціла юрма реформаторів світу та геніїв видавала свій перший лемент, я ніколи не могла відшукати, хто вчинив таку необачність, розпочати своє життя саме в день, який став першим для мене. Я позбавлена втіхи від усвідомлення, що потрапила під ту саму зірку, що й Олександр Великий, Ляйбніц, Ґалілео Ґалілей, а чи, може, Карл Маркс, і навіть під час переїзду з Нью-Йорку на кораблі «Роттердам» до Європи, де висів список днів народження усіх пасажирів, які мали відзначити впродовж того рейсу, в день, коли надійшла моя черга, я отримала від капітана всього лиш вітальну листівку, складену віялом, яку просунули попід двері, а я до самого обіду все ще плекала надію, що серед сотень усіх пасажирів, як це було в попередні дні, знайдеться кілька таких, хто отримає в подарунок того ж дня на стіл торт, і кого привітають зненацька співом «Happy birthday to you[42]». Однак з’ясувалось, що я — єдина, даремно я озиралася по всій залі, ні, більше нікого, тоді я швидко розрізала торт, похапцем розділила його серед голландців за трьома сусідніми столиками, говорила, пила й говорила, що не терплю хитавиці на морі, що цілу ніч не могла заснути, а потім побігла в каюту й замкнулася в ній на ключ. Не було це ані на мості через Ґлан, ані на тій алеї над озером, ані тієї ночі в Атлантиці. Тільки пливла я, сп’яніла, крізь оту ніч назустріч своїй непроглядній ночі.

Лише згодом спало мені на думку, що того дня, який мене тоді ще цікавив, хтось, принаймні, помер. Із ризиком втрутитись у сферу банальної астрології, я уявляю собі зв’язки сил високо в небі над нами так, як захочу, бо жодна наука не може за мною встежити й дати мені по руках, я пов’язую свій початок із певним кінцем, бо чому не може хтось розпочати свого життя, коли згасне дух іншого, але імені цього чоловіка я називати не буду[43], — важливіше, що мені відразу пригадалось кіно неподалік Кертнеррінґу[44], у якому я протягом двох годин, занурена в барви та цілковитий морок, уперше в житті споглядала Венецію, весла вдаряли об хвилі, за вогнями пливла по воді якась музика, і її та-тім, та-там захопило мене за собою, аж туди, до фігур і їх відображень, до їх танцювальних па. Так потрапила я до Венеції, яку не побачу ніколи, було це у Відні одного зимового дня, дзвінкого, з пронизливим вітром. Цю музику чула я часто пізніше, в імпровізаціях, у варіаціях, але так, як тоді, так повно, для мене вона ніколи вже не звучала, одного разу почула її випадково в сусідній кімнаті, де її шматувало багатоголосся дискусії про занепад монархії, прийдешнє соціалізму, хтось розпочав кричати, бо хтось інший виступив проти екзистенціалізму, а може, структуралізму, і мій слух упіймав із зусиллям іще один такт, та музика вже потонула в гаморі, а я занурилась в себе, бо не хотіла більше нічого чути. Я часто не хочу нічого чути, не можу нічого бачити. Як не могла дивитися на коня, що вмирав, бо зірвався зі скелі неподалік Гермаґора[45], я пройшла кілометри в пошуках допомоги, однак лишила його з пастушком, який також не міг нічого вчинити, або як не могла я слухати Великої меси Моцарта, чи стрілянини в селі під час карнавалу.

Я не хочу розповідати, усе мені заважає у спогадах[46]. До кімнати заходить Маліна, шукає напівпорожню пляшку, дає мені склянку віскі, наливає собі та каже: Це все ще заважає тобі. Усе ще. Однак заважає тобі інший спогад.

Розділ перший

Щаслива з Іваном

Я знову курила і знову пила, порахувала сигарети і склянки, сьогодні я можу викурити ще дві, бо від сьогодні до понеділка — три дні, три дні без Івана. Після шістдесяти сигарет Іван знову буде у Відні, насамперед він дізнається телефоном про точний час, звірить годинник, потім попросить за телефоном 00, щоб його розбудили — вони завжди дзвонять у відповідь для контролю. Після цього відразу засне, дуже швидко, як це вміє лише Іван, прокинеться від дзвінка телефонної служби, з люттю, якій щоразу дає інший вираз, зі стогоном та прокльонами, нападом гніву та скаргами. Потім відразу ж забуде про лють, стрімголов опиниться в ванній, щоб почистити зуби, помитися в душі та поголитися. Увімкне транзистор і слухатиме ранкові новини. Австрія, перший канал. Передаємо останні новини: Вашінґтон…

Однак Вашінґтон, Москва і Берлін — це всього-на-всього гамірливі міста, які намагаються надати собі вагомості. У моєму світі на Унґарґассе ніхто їх не сприйме серйозно, можна лише посміятись з такої настирності, подібно до того, як сміються з демонстративного вияву кар’єристами своїх амбіцій, їм не вдасться більше ніколи вплинути на життя, з яким я прожогом ввірвалася в інше, на Ландштрассер Гауптштрассе[47], перед тим магазином квітів, назву якого я мушу ще відшукати, а затримала я свій біг лиш тому, що у вітрині стояв букет золотоглавих лілей[48], червоних, найчервоніших з червоних,