Елізабет Макнейл - Дев’ять з половиною тижнів

пхаєш носа не у свої справи?» «Ну, він акуратний, — кажу я собі. — Грає в теніс, катається на лижах, плаває. Гадки не має про значення слова “ландромат”». Чи нормальні для чоловіка його віку та роду занять десять білих, вісім рожевих та одинадцять блакитних сорочок? Не знаю. Хоча ми одного віку, нагадую я собі, ми приблизно однолітки, та чи мала я коли-небудь так багато будь-чого? Одне мені відомо напевно: я ніколи раніше не зустрічала чоловіка з таким вузьким уявленням про розмаїття кольорів. Жодної лілової, кольору фуксії, бірюзової, помаранчевої речі — гаразд; але ж жодної коричневої? Жодної зеленої, жодної жовтої, жодної червоної? Ті крихітні цяточки бордового кольору на краватках не враховуються. Усе або блакитне, або сіре, або біле, або чорне, окрім, звісно, тих рожевих сорочок.

«Чоловік, з яким ти знюхалася, не зовсім звичайний», — кажу я собі. І справа не в тому, які речі він має, а в тому, яких не має. На грубому листку паперу я складаю перелік. Його ручка додає моєму дрібному, густому почерку ширину й нахил, до яких я не звикла. «Нема халата», — занотовую я. То й що? Лише одна піжама, до того ж запакована? Мабуть, на випадок, якщо доведеться спішно їхати до шпиталю, придбана з тих же міркувань, з яких матері радять не покладатися на булавки на білизні… Ані шарфа, ані шапки: напевно, сильний імунітет до застуд. Але чому в цього чоловіка немає жодних джинсів? Чи знаю я кого-небудь, — кого-небудь, — хто не мав би хоча б одних, навіть якщо вже ніколи не вдягатиме їх, просто джинсів, що лишилися з шістдесятих років? І жодного светра з високим коміром. Жодної шкіряної куртки, жодного блейзера, жодної-однісінької самотньої малесенької футболочки! Де ці вельветові штани, які я звикла бачити на чоловіках, де сандалі, де спортивні куртки, картаті фланелеві сорочки?

Я передивляюся свій перелік. «Усе нормально, — гучніше лунає його веселий голос у сусідній кімнаті. — Не переймайся, я був радий допомогти і радий, що ми все владнали. Побачимося завтра, відпочинь, тобі нема про що хвилюватися…» Я опускаю ноги з ліжка, сідаю прямо, різко згортаю папір та засовую його в сумочку, що стоїть на підлозі біля ліжка. Грюкають вхідні двері, він з’являється на порозі спальні усміхнений: «Усе, готово, він пішов. Час відсвяткувати це. Люба, ти молодчина, що дочекалася й не засмутилася через цю неприємність; час випити трохи вина…»

Незабаром північ, ми лежимо на його ліжку. Склалося так, що ми не випили вина, а натомість одразу перейшли до сексу. Ми кохалися поспіхом, майже не скинувши одягу; після того ми разом прийняли душ і я сказала йому, що це вперше за десять років, що я більше полюбляю лежати у ванні. Загорнувшись у рушники, ми з’їли три великі шматки чорничного пирога, що залишився після вечері, і допили пляшку «Шаблі». Я лежу на спині, дивлячись на стелю, підклавши руки під голову. Він розтягнувся поруч зі мною й лежить на животі. Його права рука підпирає голову, а ліва лягає на мої груди. Посеред оповідки з низкою буденних статистичних фактів, якої він домігся від мене, — брати, сестри, батьки, баба з дідом, рідне містечко, школи, роботи, — я замовкаю та заплющую очі. «…Будь ласка, — думаю я, небагатослівна навіть подумки, не в змозі повернутися до нього й зробити перший крок, — будь ласка…» У тиші він промовляє: «Я хочу тобі дещо показати». Він виходить із кімнати, повертається з дзеркалом для гоління, дає мені болючого ляпаса, сідає на краю ліжка. Моя голова падає на подушку. Він хапає мене за волосся й тягне, допоки я не зазираю йому в очі. Він піднімає дзеркало, аби я могла подивитися, і ми разом спостерігаємо симетричну пляму, що розтікається по моїй щоці. Я дивлюся на себе, зачарована. Я не впізнаю це обличчя: воно бліде, немов полотно, на якому розквітли чотири смуги, червоні, як бойова розкраска. Він ніжно й обережно торкається їх.

Наступного дня, під час ділового ланчу з клієнтом, я втрачаю думку на середині речення, коли в пам’яті виринає відображення в дзеркалі, яке я побачила вчора вночі. Нестримна хвиля бажання заливає мене так несподівано, що я навіть відчуваю легку нудоту. Я відсовую від себе тарілку та ховаю долоні під серветкою. Від усвідомлення того факту, що до зустрічі з ним залишилося ще чотири години, мені хочеться залементувати вголос.

4

І так це тривало крок за кроком. І оскільки ми почали проводити разом кожну ніч; оскільки кожна додаткова зміна була незначною за своєю суттю; оскільки він кохався дуже, дуже добре; оскільки я швидко втратила через нього розум (не лише з фізичної точки зору, але переважно через це), трапилося те, що я несподівано відчула себе — через короткий проміжок часу, десь близько двох тижнів — у стані, що його знайомі мені люди схарактеризували б як патологічний.

Мені жодного разу не спало на думку назвати це патологією. Я ніколи й ніяк «це» не називала. Я не розповідала про це жодній живій душі. Коли я віддаюся спогадам, здається неймовірним, що це саме я прожила такий період у своєму житті. Я наважуюся лише пригадувати ті тижні як окремий феномен, що залишився далеко в минулому; фрагмент мого життя, нереальний, мов сновидіння, позбавлений жодного значення.

5

«Це незвично для чоловіка — мати котів», — кажу я. «Та невже?» Ми дивимося Кронкайта[5]: приємне знайоме обличчя, що — під належним шаром зовнішньої турботи — назавжди застигло в заспокійливій масці надійного добросердя… Землетрус, що стався на іншому кінці земної кулі, більш близька загроза чергового транспортного страйку, індекс Доу Джонса зріс на два пункти… «Жартуєш? — стомлено каже він. — Ніби я не знаю! Собаки — це зовсім інша історія.

Але в жодного зі знайомих мені чоловіків, які ще не одружені, нема навіть одного кота, а тим паче кількох». «Гм», — кажу я. «Коти — це для дітей або маленьких старих пані, якщо тобі цікава моя думка, — продовжує він. — Або для ферми, або для ще чогось». «Гаразд, — кажу я, — тоді чому…» «Від них немає нічого, крім неприємностей», — перериває мене він. «Принаймні ці не дуже линяють, — невпевнено бурмочу я й врешті кажу: — Ніхто не змушує тебе тримати котів». «Це так кумедно, — каже він. — Це до чортиків смішно, якщо