П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

не знав, коли та повернеться. Тетіс вирішив її терпляче почекати. Він вийшов через вхідні двері на вулицю, сповнену важких пахощів рослин, гадаючи, що людина, про яку йдеться, повернеться десь опівдні, аби пообідати. Одначе чекати довелося аж до вечора. Зрештою, вечір видався ясним, яскравим, ніби продовжуючи день. Людина, на яку чекав Тетіс, з’явилася несподівано, прийшовши пішки стежкою обабіч готелю. Однак вона прийшла не сама, а з юнаком: поруч був високий, блідолиций парубок із тонкими губами, злегка скривленими, як у паралітиків, від зніяковіння, та сяйливою усмішкою. Він заговорив різким, негармонійним голосом, нескладно промовляючи виточені фрази, якими зазвичай говорять інтелігенти. А от вона, людина, яку шукав Тетіс, була, навпаки, ласкавою, людяною, мала власну думку, наскільки дозволяла їй її пристрасна, бурхлива та непередбачувана вдача. Це також була жінка, у якої не було віку, вона мала значно молодший вигляд за свої справжні роки. Волосся у неї було світло-каштанове, завите й зачесане, як носили жінки років з двадцять тому. Очі блакитні, як у деяких порід котів, тьмяні, часом аж занадто спокійні, часом вони нерівномірно мерехтіли чи то невротичною, чи то інтелектуальною войовничістю, їхнє світло осяювало геть усю високо підняту голову, що трохи нагадувала сицилійських хлопчаків, яких на початку століття фотографували рафіновані німецькі туристи. На маленькому, слабкому підборідді, на якому вже добре проступала зморшка, яка незабаром розділить його надвоє, був так само маленький рот. Кілька зморщок було навіть на шиї. Незважаючи на це, загалом жінка була схожа на молоду кішечку{5}. Погляд у неї став ворожим, майже шаленим: та несподівано на її обличчі проступила навіть занадто широка усмішка. Щойно Тетіс заговорив до неї, кажучи, що хоче довірити їй кілька важливих таємниць, та усмішка стала веселою й небезпечною. Усміхнувся і той, хто її супроводжував, адже спочатку він з почуттям обов’язку набрав вигляду, можна навіть сказати, фанатичного та запопадливого боронителя. Саме в цю мить десь у кварталі недалечко, по сусідству із готелем, почулися перші випали літнього салюту. Завдяки йому цей шмат неба забарвлювався зеленим, бузковим та помаранчевим. Ці вогні настільки вабили жінку, а через те й її супутника, що хоч якими важливими були таємниці, які Тетіс хотів їй повідомити, все довелось відкласти на наступний день.

Одначе наступного ранку жінка, якій Тетіс хотів повідомити якісь, напевно, надзвичайно важливі звіряння, вже мала справу. Мала йти у дім до дитини, з якою познайомилася кілька днів тому, дуже бідної дитини, замурзаної, хоч їй вона здавалася прекрасною — й, мабуть, не без причини, адже вона була безнадійним романтиком, адже те, що тримало її, бліду й трохи жалюгідну, серед живих, було нетривким. Здається, жінка мала відвести її до міста, щоб купити подарунків, до убогого периферійного містечка, в якому вона жила разом з багатодітною, як кішка, матір’ю та сліпим батьком. За цією справою вони провели увесь ранок та якийсь час по обіді. Увечері знов продовжились вчорашні святкування у кварталі за готелем; цього разу у цирку, який нап’яв своє шатро біля руїн старовинного амфітеатру, оточеного жовтуватими двоповерховими будиночками, прикрашеними гірляндами з кольорових вогників, показували виставу. Досить. Тетіс не зміг розповісти жінці свої важливі звіряння й наступного дня; й навіть не тягнімо кота за хвіст — не спромігся він на те й протягом усього свого перебування у тому містечку. Отож поверталися вони одним потягом. Втім, навіть на зворотному шляху траплялося безліч дивовижних подій, а тому нагоди поговорити серйозно так і не випало, тим паче, що завжди було чимало іншого, на що можна подивитися й про що послухати.

Дуже ймовірно, що людина, яку Тетіс обрав за свою довірену особу, — тобто збирався зробити її хранителем таємниці, яка, поза всяким сумнівом, має надзвичайну суспільну вагу, — щойно почувши її, насмілиться, чи то пак, стане вкрай нерозважливою й використає свої знання з недоброю метою; та, вочевидь, вона не мала такого наміру. Минуло п’ятнадцять років, а Тетіс увесь час був з нею поруч. Вона ж, одначе чи то зумисно, чи то, користуючись висловом з нашого гидкого словника, через «ідеологічні переконання» вирішила не слухати його. У той час вона переїхала у білий квартал на околиці міста, який почали зводити за часів фашистів. Її помешкання розташовувалось просто біля величезної геть-чисто білої церкви, виконаної під собор Святого Петра. Позаду була низина, якою протікала жовта, брудна річка, повна нічних горщиків. Неподалік річки, на іншому березі, поміж облізлих узвиш розкинулася міська окраїна, а нижче, у зеленому буянні, — кілька сараїв, які, певно, були брудними й запиленими. Згодом місто помалу ставало ближчим, й ось уже воно страхітливо нависає довжелезними рядами своїх гидких багатоповерхівок та промисловими будівлями, серед яких величезна ххх північного автопрому, з’являються місцеві люди, які мають ліпші автівки та витонченіші звички, навіть коли, водночас з тим вони стають дедалі вульгарнішими, майже огидними й відразливими. Хай там як, а людина, яку Тетіс обрав за свою довірену особу, якій мав намір розповісти не посоромимось сказати, таємницю історичну, геть не бажала його слухати. Хоч, безсумнівно, ставала вона дедалі хоробрішою й набувала дедалі більше спроможності особисто відповісти за свої вчинки, опинившись в обставинах, коли тобі вже по суті немає чого втрачати. Вона не хотіла знати нічого викривного й небезпечного, що лише вона могла б відкрити людям. А позаяк людина, яку так шукав і даремно благав Тетіс, була письменницею, то легко дійти висновку, що у книгах цього автора, хай якими повними й довершеними вони не були б самі по собі, насправді «чогось» бракувало: й саме це у подальшому прирекло їх на неоднозначність, від якої не ухилитись.

Нотатка Зе

ДРУГА ЧАСТИНА ВІДСТРОЧЕНОЇ ПІСЛЯМОВИ. ПРОДАЖНІ ШАБЛІ

—

Нотатка 4

БОЖЕВІЛЛЯ З ПЕРЕДМОВАМИ ТРИВАЄ:

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП У ПЕРЕДМОВІ — ЩО ТАКЕ РОМАН?

Карло — так звали мого батька. Обрав я це ім’я для головного героя власного роману з причин цілком нелогічних: насправді між моїм батьком та «дволицим» інженеромa[19], про долю якого я зобов’язався розповісти, немає нічого спільного. Мій батько був військовим офіцером, чиї роки зрілості припали на часи фашистів, він пристав до їхніх лав (хоча у суперництві, яке розпочалося між режимом та армією, він був на боці війська): за вдачею він був цілком готовий прийняти фашизм (у дитинстві він був шибайголовою і хуліганом зі шляхетної родини й це змінило його), позаяк немає нічого більш солідарного, як лад та безладдя. Є одна світлина, на якій зображений батько у віці сімнадцяти