Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Нафта 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Нафта" автора П'єр Паоло Пазоліні. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 179
Перейти на сторінку:
проїхав, у зворотному порядку. Проте незадовго до того, як автобус з’їхав на міст над жовтими водами річки, якою нещодавно плив нічний горщик, Тетіс зійшов і почав очікувати на інший транспортний засіб. Цього разу він чекав на трамвай. Вагон прийшов навдивовижу швидко й також був напівпорожнім. Звався він «Чорна кільцьова». Він у свою чергу теж пройшов мостом, потім уздовж річки, спершу проїжджаючи повз старі квартали, безладно розкидані вдалині — часом проминаючи кривенькі площі, часом — їдучи невисокими узвишшями, порослими лісом, по боках і ххх якого розтрушене вже звичне сміття, а часом навіть через острівець на річці, розбиваючись об котрий, жовта вода перетворюється на мутну білу піну. Потім, проїхавши уздовж річки, спочатку прослизнув крізь парки, повні руїн, а потім у залюднений квартал у стилі ліберті, де зупинився біля старого залізничного вокзалу, вкритого жовтуватою штукатуркою, який також був зведений на початку двадцятого століття.

Тетіс увійшов до вокзалу й попрямував до старої квиткової каси, аби купити квиток. Однак кілька годин треба було почекати. У залі очікування люди з древніми й змученими обличчями, замордованими звичним життям бідноти, вмирали від спеки. А от молодь, навпаки, пашіла заповзятою, але простосердною красою, готовою до розваг та цікавинок. Геть у всіх були старезні обличчя, декотрі мали «певну суворість ˂ вилиць», а дехто — попівську опецькуватість тощо. Всі чекали на свій потяг. Сонце наче й не думало сідати за обрій. На годиннику вже була безмаль п’ята, але здавалося, що досі полудень. Коли Тетіс зійшов на потяг — разом з усім тим людом, зодягненим як блазні (молодь, більші франти, одягли на голови ще й копійчані картузи), — потяг, роблячи довгі гудки й зупинки, потягнувся окраїнами та сільською місцевістю між вапняковими селищами, мурами, вкритими зеленню й смердючими бараками, — й ось знову визирнуло сонце, яке було кілька годин тому. Та сама суха блакить, обтяжена останньою й найбільш вибуховою формою життя. Праворуч протягом безкінечного дня проминали безлюдні села, а ліворуч — гори, приховані каменями. Містечка були вбогими й траплялися нечасто, скупчуючись навколо якоїсь церкви чи панського маєтку. Серед нових будівель тільки й були, що жалюгідні малоквартирки або маленькі білі квадрати. Мало-помалу, сповіщаючи про своє наближення безладдям облуплених високих мурів, відкритими каналізаційними люками, халупами, нещодавно зведеними заводами, які, втім, уже ніхто не використовує, — без даху — покрученими та ххх залізними скелетами, залитими усе більш палючим та сліпучим світлом, — руїнами середньовічних поселень поміж висоток без жодної краплини зелені, безбарвні та вкриті плямами, ніби від тропічної вологості, що пожирає все підряд, — видніється безмежне місто. Удалині майоріло море. Повітря було затхлим від невловимого смороду: через гівно, газ, клоаки, а також через здобрені земельні ділянки городів, насадження лимонів, сірку та щось давно втрачене, задушливе, ххх, щось, що було не чим іншим, як пилом злиднів.

Неспішно сідало сонце, наливаючись золотавими та криваво-червоними барвами, котрі усе більше набували бронзового відтінку, стаючи усе слабшими, ніби ххх дощ на смузі моря, котре ставало дедалі мілкішим. Минали безбарвні й невідомі містечка, у яких здавалося неможливим, щоб величезні сучасні будівлі, сірі та голі, схожі на казарми чи в’язниці, спромоглися поховати під собою щось таке життєдайне й ххх войовниче, як ота земля. Та, зрештою, навіть стародавні будівлі, зведені з жовтуватих цеглин ххх, приземкуваті, зі східцями та аркадами знадвору, були просякнуті смуткомb[18], як у деяких північних містах. Безлад та злиденність придушили несамовитість фізичної праці, яка може буяти лише у городах, засаджених величезними овочами й вкритих червоними плямами шавлії особливої, майже незграбно екзотичної.

Спустилася ніч, і все навколо поглинув морок. Незабаром вийшов місяць; молочнистий та важкий, він розливав яскраве світло. Й у тому молочному, майже масному сяйві виднілися обриси чорних гір та узбереж.

Глупої ночі потяг зупинився на нескінченній станції, на якій будки обхідника, ліхтарі, склади, приватні халупи у всій своїй бідності, цементні огорожі, не засаджені плями городів — усе розсипалося у невимовному безладді, над яким м’яко та ххх нависала тиша. Засмучено торохтячи своїм залізяччям, гуркіт якого лише час від часу переривав чийсь розлючений крик чи беззвучне собаче гавкання, крім якого, втім, десь вдалині чулися й пісні, вервечка вагонів розпочала своє тривале маневрування. Місяць затемнив зорі, освітлюючи станцію немов удень.

Врешті-решт, після тривалого руху з боку в бік, потяг опинився у корабельному череві. Несподівано, змішуючись із місячним сяйвом, розлився запах моря. Більшість люду розсипалася палубою. Звідси рукав моря здавався ніби неживим, під похмурими мерехтливими місячними промінчиками життя непевно проявлялося лише на узбережжях, на носі та на кормі корабля. Несподівано, адже досі стояла глупа ніч, на верхній палубі, на двох великих палубах, а також уздовж ххх, всі ніби вибухнули радістю, ніби всі разом пожвавились. Коротко стрижена, з чубами, що розсипалися на чолах, ніби жмут променів, молодь гуртом жартувала й сміялася. А ті, у чиїй компанії були солдати та моряки, були ще веселішими: між ними був хлопець, вигляд він мав серйозний, ніби у святого, а от очі хлопчина мав ххх сяйливі — він грав на гітарі.

Прибувши на протилежний бік протоки, всі поводилися так само. Потроху-потроху парубоцькі веселощі, водночас бешкетливі й наївні помалу згасли, й знову повернулися тиша, понуре гуркотіння потяга, важке від морської вологості місячне сяйво.

На світанку показалося місто, у якому Тетіс мав зійти на берег і де потяг «помирав». Це була безформна широчінь маленьких жовтавих будиночків, не позбавлених певних розкошів дрібних палаців та церков у стилі бароко, що свідчили про багато років нероздільного панування влади та бідності. Саме таким усе видавалося у сірому світлі світанку. Та незабаром визирнуло сонце, розсипавши своє проміння, і вже о п’ятій ранку навколо стояла полуднева спека. Сповнені радості й чуттєвості, вулицями крокували юнаки та молодики.

Тетіс попростував до готелю, про який знав лише його перекручену назву. Проте місцеві знали, де він знаходиться (можливо, за якимсь збігом обставин, вони вимовляли цю назву саме так). Там стояв чи то олександрійський, чи то римський фонтан, порослий посередині папірусною осокою, навколо якого зібралися напівоголені хлопчаки. Там же неподалік простяглася алея часів Бурбонів із запашною рослинністю поміж бруду та хаосу; і саме посеред цієї алеї, у буржуазній розкоші початку століття стояв готель із дивною назвою. Вхід до готелю був урочистим, майже монументальним, навіть попри прості матеріали, втім, він був не в змозі приховати скромне сімейне, трохи вбоге, хазяйнування. Людини, яку шукав Тетіс, не було, о цій порі її вже не було на місці. Й ніхто

1 ... 5 6 7 ... 179
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нафта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нафта"