Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У переповненому залі Українського дому панує ніякова тиша. Мовляв, ми тут прийшли концерт слухати, матюки всякі співати, а він отаке!..
Але Орест продовжує антропологічну атаку.
– Так от, москаль – це падлюка, яка теоретично може жити в кожному з нас. Основна її ознака – імперська, загарбницька сутність, що живе за рахунок окупованих народів, придушення свобод, брехні, пропаганди та інших злодійських схем та схемочок, а також, і це дуже важливо, впевненості у власній «богоізбранності», що проявляється в термінології «Особєнний путь», «Духовність», «Трєтій Рім», «Руський мір» ну і таке інше.
На жаль, зараз Росія хвора на «москальський синдром». Але й там лишається багато людей, які відстоюють високі принципи європейського гуманізму та лібертаріанських цінностей, що їх москалі навмисне спростили до зневажливих плебейських лінгвістичних фейкоформ «підори», «піндосія», «гейропа» і таке інше. Нестійка, схильна до шаблонізації зовнішніх факторів психосоматична система типового москаля вдається до спрощення та нівеляції будь-яких складних філософських та естетичних форм цивілізованого впливу.
Типове для москалів явище «шаріковщини», заснованої на превалюванні тваринних інстинктів над суто людськими якостями аналізу, самопізнання, самовдосконалення, і зараз є дуже розповсюдженим на теренах колишнього Радянського Союзу. Та й сама висока російська культура є радше опором «внутрішньому москалю», що живе в російській колективній душі й багато чинить лиха не лише довколишнім народам, а й «внутрішнім ворогам» у вигляді митців та інтелігенції.
Узяти, хоча б, стовпів російської літератури та філософської думки – Пушкіна, Лєрмонтова, Грибоєдова, Гумільова, Бєрдяєва, Маяковського, Пастернака, – усі вони в той чи інший спосіб боролися з великодержавним імперським москалем і врешті ставали його жертвами. І зараз чимало росіян не піддаються на пропаганду рашизму. Пропоную згадати їхні прізвища! Хто то може бути?
Із залу чуються вигуки: «Макаревич, Каспаров, Акунін, Парфьонов, Ахеджакова, Собчак…»
– Ну от бачите, вже шість є! – жартує Орест, і в залі чути сміх. – На сто п’ятдесят мільйонів і це непогано! Адже сказав Господь до біблейського Лота: «Не знищу Содом і Гоморру, якщо знайду там хоч одного праведника». Тому треба відрізняти москалів від нормальних росіян. Я навіть сам зізнаюся – колись був москалем!
По залу пробігає хвиля здивування. Чути таке від українського праворадикального українізатора готові не всі.
– Це сталося тоді, коли мене примусово забрали служити до армії і я два роки провів в окупаційному контингенті радянських військ у Німеччині. Співав в ансамблі пісні й танцю. Саме там у 1989 році було написано пісню «А я – не москаль». Але перед тим як її заспівати, я знову хочу задати питання: «Чи є в залі москалі?»
На цей раз у залі тиша.
– А чи є в залі хохли?
– Є-є-є-є-є! – знову закричить якась падлюка, а може, й не одна. Причому в центральних та східних українських містах таких глядачів трапляється більше.
– Стоп, стоп, стоп, – каже Лютий і знову наче трошки зігує. – Тут теж треба розібратися. Бо хто такий хохол? Хохол – це той, хто служить москалеві, визнаючи над собою його силу і моральну перевагу. Нехай тримаючи дулю в кишені, нехай сокиру за спиною або обріз під пахвою, але все одно вклоняється йому і служить. Бо москаль і хохол нерозривно пов’язані й жити одне без одного не можуть. То я ще раз питаю: чи є в залі хохли?
Тиша.
– Чи є в залі українці?
– Є-є-є-є! – вибухає зал.
– СЛАВА УКРАЇНІ!
– ГЕРОЯМ СЛАВА!
– Оце інша справа! – Орест Лютий широко і щасливо посміхається. – А тепер трохи історії. Як уже казав, пісню «А я – не москаль» написано у далекому 1989 році. Ми з моїм другом Сашком Бойком, чий батько був дисидентом і відсидів 12 років у мордовських таборах, присвятили її хлопцям, що закосили від радянської армії й не стали «москалями». Співали підпільно для підняття бойового духу. Від радянської окупаційної армії закосити було не гріх. А от від української, яка захищає нашу честь і свободу, косити аж ніяк не можна. Тому зараз я хочу почути в залі оплески на адресу наших славних воїнів, які тримають бойові позиції на сході та півдні України, які сьогодні знаходяться в цьому залі, нашим славним волонтерам і медикам, усім тим, хто творить історію нашої молодої держави!
У залі зчиняється овація. Цього разу всі підхоплюються і довго, зі сльозами на очах аплодують.
Орест жестами просить публіку заспокоїтися.
– Уважно подивіться на того, хто сидить поруч: праворуч, ліворуч…
Зал слухняно крутить головами.
– Той, хто не співає разом з нами, той…
– Моска-а-а-а-аль!!! – вибухають сміхом глядачі.
Звучить акордеон, потім вступає бандура. Орест співає на мотив «Пісні про зайців» з радянського кінофільму «Діамантова рука».
У карпатськім лісу, де тріпочуть смереки
І з мольфарів-дубів облітає листва,
В турпоході митці від призову косили
І при тому промовляли отакі слова:
ПРИСПІВ.
А я – не москаль, а я – не москаль,
І не буду я совєтам служить.
А я – не москаль, а я – не москаль,
Бо не можу я у неволі жить.
А мольфари-дуби, щось шепочуть смерекам.
За поганих доріг хлопців хрін хто спійма.
Косить молодь від армії (радянської).
Від тупої утіхи…
І при тому промовляє отакі слова:
ПРИСПІВ.
А я – не москаль, а я – не москаль,
Хоч мій дядя був той ще кадебіст.
Він за влади рад був москалю брат,
А я не москаль, я – правий анархіст!
Ла-ла-лай…
* * *
Початок липня 1987 року. Невелике прусське містечко Франкфурт-на-Одері. Зі скотарських вагонів з нарами у три поверхи вивалює натовп «воїнів-визволителів». Майже дві доби нас везли у тих вагонах від військового аеропорту Фюрстенвальде до Франкфурта, відстань між якими – не більше ста кілометрів. Везли ночами. Потайки. Вдень стоїмо на якихось запасних коліях, а вночі зі швидкістю десять кілометрів на годину рухаємось і знову стоїмо, пропускаючи цивільні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей», після закриття браузера.
