Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

Люди мого покоління мають пам’ятати тодішнього спікера Партії регіонів Олійника. Спершу, здається, він був з Ющенком, потім з Тимошенко, а тепер перекинувся до Януковичів. Термін «тушка», що означав депутатів, яких перекупали за гроші, тоді тільки входив у моду. Треба віддати йому належне: завжди розмовляв українською мовою. Так було й на тому святі – вітальну промову він проголосив українською. Я теж звернувся до нього українською. Ми про щось там поговорили, пожартували, посміялися. Ну, здавалося, «всьо нормально», в Україні ж живемо.

Та тільки ми оголосили Лєпса і вже було рушили за лаштунки, до мене підскочила ота пиздорота дворняжка у стразах і загавкала: «Ш-ш-штоби ви нікагда, гав-гав! Слишитє… Ні-каг-да, гав-гав, нє смєли здєсь говорить на етой проклятой мовє, гав-гав! В зале сам святой Агафангєл, Джарти Васілій Гєоргієвіч, гав-гав, которий сєбя плохо чувствуєт, гав, но всьо равно приєхал, Єфрємов, Льовочкін, жена прєзідєнта с синовьямі, а ви, блядь, гав-гав, на етой мовє сучєй балакаєтє! Как мнє людям в глаза смотрєть?»

Я скам’янів. Слова не міг вимовити. Кров кинулася в голову.

– А в чьом дєло, дєвушка? – спробувала розрулити ситуацію дружина.

– А чєго ето он по-украінскі тут балакаєт, гав? Ми вам за другой язик дєньгі платім!

– Хорошо, хорошо, нє волнуйтєсь, больше етого нє повторітся. Правда, котічєк?

Це зараз легко казати: «Та запхав би їй мікрофон у рота за такі слова! Та послав би чимдалі!»… Зараз, коли їх уже нема. А тоді промовчав, проковтнув… Бо було страшно. Бо, здавалося, вони прийшли на десятиліття, на цілу половину мого активного життя, щонайменше років на 20–25, як Путін. Бо ми втратили свій шанс, віддавши свою волю і свої надії в руки жлобкуватого пасічника-сибарита, що разом зі своєю кумівською зграєю поховав усі наші мрії та сподівання на чесне й гідне європейське життя, профукавши у пустопорожніх балачках весь наш креатив, захват і щирість помаранчевої карнавалії. Воістину, зрадники гірші за ворогів, бо найбільше деморалізують. Стояв. Мовчав. Уже вкотре за життя. Відпрацьовував бабки. Бо діти, кредит, старенькі батьки і купа зобов’язань перед світом. Жізнь, бля!

Зазвичай подібні свята закінчувалися однаково: коли всі артисти відспівали, святковий торт розрізали, а нестійкі гості роз’їхалися, реальні пацани запрошували якогось місцевого «шансоньє» й аж до ранку співали з ним «Гоп-стоп», «Владімірскій централ», «Бутирку», «Золотиє купола», ну, й останнім часом «Спят кургани тьомниє».

Не оминала ця доля прокурорів, суддів, голів комітетів Верховної Ради, міністрів і всіх тих, хто, здавалося б, мусив розуміти, що не личить високопосадовцям отак нагло і відверто демонструвати злиття держави і криміналу. Але їм було байдуже. Морок оповив країну, точився отруйними міазмами російської попси та шансону з усіх державних глоток, радіо та телевізійних ефірів.

Тож коли ми з дружиною полишали свято, із залу чулося могутнє хорове: «Мурка, ти мой мурьоночєк! Мурка, ти мой котьоночєк!»

– Суки! Покидьки! Уроди! Ненавиджу! – кипів я від безпорадної люті, коли вона тягла мене, п’яного та розхристаного, до автівки.

Тієї ж ночі я вперше познайомився з Орестом Лютим.

Він прийшов до мене під ранок в одеському готелі «Моцарт», коли я ледь забувся у тривожному сні. Сів поруч і спитав: «Боляче?»

«Дуже боляче, – підвівся я на ліжку, абсолютно протверезівши, і закрив обличчя долонями. – Втратив свій шанс на щось гідне, продався, скотився до скоморошества. Книжок не пишу, віршів не складаю. Отак веселю народ, розважаю, маю незлі гроші, славу гламурного телеведучого й цілковиту депресію. З матеріального боку все добре: будинок, діти, автівки, закордонні подорожі. А в душі – пустеля. Країну просрали. Не можу дивитися на ці владні пики, чути їхні слова, посміхатися їм, тримаючи дулю у кишені. Бридко це все, огидно. А найбільше сам собі огидний!»

«То час ставати до боротьби, брате!»

«Немає сил. Та й не вірю я, що в цій країні можна щось змінити».

«Будь-яка дорога починається з першого кроку. Бо якщо не ми і не зараз, то хто і коли?»

«Так що робити?»

«Дій. Тільки вчинки, а не слова і роздуми, вимощують шлях і освітлюють путь. Не захищайся і ні перед ким не виправдовуйся. Стій на своєму та йди уперед. Ніхто на світі тебе не знає так, як знаєш себе сам. Уся сила в тобі. А отже, ніхто не має права тебе судити, бо в кожного своя дорога і своє призначення. Я час від часу являтимусь тобі й буду підказувати, що робити».

«То краще скажи – з чого починати?»

«З найсвятішого для них. Бий у саме серце, викривай їхні негідні молитви, позбавляй сенсу їхні сакральні псалми. Ось тобі тема: пам’ятаєш обкладинку диска Братів Гадюкіних „Було не любити“? Там дівчина у віночку з грудьми до пупа? Напиши на мотив „Мурки“ українську пісню „Груди № 6“. І будемо вважати, що ми з тобою почали нашу творчу співпрацю!»

Кімнатою готелю вже блукав травневий ранок. Не вмикаючи світла, я сів за письмовий стіл і за півгодини олівцем у брендованому блокнотику «Моцарт» написав текст. Коли закінчив, перший промінь зазирнув у номер крізь тюлеві фіранки і впав на те місце, де нещодавно сидів Орест. Поклавши блокнот під подушку, я засмикнув штори, забрався у ліжко і міцно заснув. І снилася мені якась приємна хєрня, типу вареників зі сметаною. Таке буває.

Пісня друга

А я – не москаль

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «А я – не москаль»)

Зазвичай після українізованої «Мурки» в залі зчиняється овація. Інколи зал вітає колектив стоячи. Але цього разу глядачі просто шалено аплодують.

– Гутен абенд, бон суар, гуд івнінг, доброго вечора, дорогі друзі, лєді енд джентльмени! На сцені високохудожній антитоталітарний гурт «Сталін унд Гітлер капут» (барабанщик робить музичний акцент) та професор антропології Орест Лютий із проектом «Лагідна» та, можливо, трохи згодом «Сувора українізація»!

Овація вибухає наново. Орест піднімає капелюха над головою і чемно вклоняється навсібіч. Поправляє імпозантну краватку-метелик. В його руках з’являється диригентська паличка.

– Перед тим як продовжити наш концерт, я б хотів дізнатися, чи є в залі москалі.

Якась наволоч, навіть у Стриї чи Коломиї, обов’язково закричить:

– Є-є-є-є!

– Сєкундочку, – каже Орест і робить рукою такий жест, наче трохи зігує. – Перед тим як вигукувати такі дурниці, давайте розберемося зі значенням