Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

українізований варіант радянської пропагандистської пісні, – намагаюся я пояснити ситуацію.

– На хуй! На хуй! – кричить чувак, хапаючись за голову. – Ставь, блядь, Вакарчука на хуй, ілі «лєнта за лєнтою»! К єбєням ці експерименти!

– Хто це? – питаю у Славка, коли чувак відбігає геть.

– Якийсь організатор чи то від «Свободи», чи від «Батьківщини», хєр його знає. Бардак повний! Але, як бачиш, народ не готовий таке слухати.

– Та бачу.

До ранку ми тоді достояли. Люду більше не стало. Кілька разів була загроза штурму, народ гуртувався, але штурму не було. Десь о сьомій, коли вже сонечко гарно піднялося з-за даху Національної філармонії, я поїхав додому. Розбудив Андрійка, нагодував його сніданком і відвіз до дитячого садочка. І тільки із вранішніх новин довідався, що десь близько восьмої таки стався штурм. Хлопці зі «Свободи» були на вістрі атаки й навіть розпилювали сльозогінний газ. Декількох заарештували. Сходи зачистили.

– І що тепер? – зловтішно всміхається дружина, спостерігаючи, як я повільно і зосереджено ціджу недопите дитяче какао, вслухаючись у вранішні новини на 5-му каналі.

Я мовчу.

Пісня перша

Мурка. Груди № 6

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Груди № 6»)

Під час вступу музиканти виходять на сцену і займають місця поруч зі своїми інструментами: барабани, бас-гітара, гітара-бандура й акордеон. Суворо дивляться в зал.

Орест Лютий за лаштунками, знявши капелюх, проказує коротку молитву: «Господи, помилуй мене грішного. Пробач мені лайку, пробач гріх лицедійства. Не заради себе стараємось, а заради України єдиної, соборної, неподільної. Во славу Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Хреститься.

Як тільки вступ закінчується, музиканти беруть до рук інструменти. На мотив славнозвісної «Мурки» лунають вступні акорди бандури та чотири такти перегри. На сцені стрімко з’являється Орест Лютий.

Прибули в Одесу батяри зі Львова.

В бенді були хлопці та дівки.

Трохи мандрували, трохи випивали,

Співали повстанськії пісні.

В бенді була ляля – звали її Галя,

Схожою на Мерилін була.

Всі одеські кралі заздрили тій Галі,

Шостий розмір грудей-бо мала…

ПРИСПІВ.

Ех, Галю – ти моя Галочко,

Ех, Галю – ти моя лялечко,

Ех, Галю, Галино з Винників,

Пробач негідників.

Виступали в клубах, грали по весіллях,

Адже і в Одесі люди є!

Русофіли кляті взяли нас на хаті.

То були агенти ФСБ.

Тупо бикували, тубу поламали,

Кажуть, що «прієхалі ви зря!»

Толік, мій напарник – гарний був ударник,

Взяв та і ударив главаря!

Зав’язалась драка, кровію умилась

Вся ота кацапськая братва.

Лютував наш Толік, тільки от недолік —

Хтось та і узяв набрав «нуль-два».

ПРИСПІВ.

Дві доби в мусарні – каша і параша,

Весь отой зросійщений базар.

Вийшли ми надвечір люті і голодні

І зайшли в найближчий тіпу бар.

Бар був – караоке,

Тупо там співала вся місцева бидло-гопота.

Тільки що за диво: бачим, з мікрофоном

Залом ходить Галя молода.

Чмо бритоголове книжку відкриває

І співає Лєпса «Наталі».

Галя на подпєвках, як продажна дєвка,

У бюстгальтер ховає рублі.

ПРИСПІВ.

Ех ти ж наша Галю, що ж ти наробила?

Зрадила бандерівський фасон,

Плюнула на гідність, плюнула на мову

І співаєш зеківський шансон!

Ми чекали довго. Десь годині в п’ятій

Виповзла ота пропала честь…

Тільки зорі знали, як ми зав’язали…

Їй на спині груди номєр шесть!

ПРИСПІВ.

* * *

Хочете – вірте, а хочете – ні, а написалася ця пісня саме в Одесі, у травні 2011 року. Один із бонз Партії регіонів святкував там свій ювілей. Нас з дружиною запросили бути ведучими.

На ту пору ми брали кожен по три тисячі доларів гонорару. Десять відсотків віддавали організаторам. З решти – виплачували кредит, будувалися, ростили дітей та інколи їздили подорожувати. В середньому на двох заробляли близько двадцяти тисяч доларів на місяць. Це – так собі… До кризи 2008-го було краще. Тоді я сам у середньому намолочував ледь не по чверть мільйона зелених на рік. Рекламував пральний порошок, горілку, побутову техніку. Мав агенцію з організації та проведення масових свят, працював на телебаченні. Став власником розкішної двоповерхової квартири на Подолі, купив офіс, побудував з батьками заміський будинок, де в гаражі стояли три гарні автівки на всі випадки життя.

Що й казати, тепер ті роки здаються райським часом. Річки кипіли від зграй жирного лосося, що йшов на нерест, стада вгодованих бізонів паслися на смарагдових луках, і великий Маніту був прихильний до новонародженої української нації, яка чи не вперше у своїй страшній, голодоморній, колоніальній історії тішилася й насолоджувалася справжнім добробутом.

– Вот сіді, блядь, і диши в трубочку, рєволюціонєр хєров! – гримала на мене дружина, коли ми, оголосивши виступ Григорія Лєпса, пили в гримерці якісне французьке «Шаблі» по сто двадцять євро за пляшку.

– Чєго тєбє нє хватаєт? Дєті умніци, жена красавіца, родітєлі жіви, корку хлєба, как твои колєгі артісти в тєатрах, нє догризаєш!

– Анжело, так країна ж гине!

– Яка, на хуй, країна? Котічєк, я тєбя прошу, нє гнєві Бога!

Я заткнувся і духом перехилив келих вина, закусивши його елітним «брі».

– Та ладно, расслабся… Випий ще. Стішок помніш: «На віноградніках Шаблі гусари дєвушек…. плєнялі. Сначала ім стіхі чіталі, а позже всьо-такі єблі!» Ха-ха-ха…. Чуток віна, побольше юмора, здорового похуїзма, і всьо будєт в порядкє!

До горла підкочував відчай.

У сусідньому залі співав Лєпс, а за столами у шикарному одеському клубі «Мілєніум» зібралася ледь не вся владна верхівка країни. Данєцкіє, макєєвскіє, єнакієвскіє, луганскіє, одєскіє… П’яні і щасливі! У них є все – влада, гроші, хитрість, підступ. Єдине, чого у них нема, – совісті. Трохи пафосно звучить? Ні хуя сєбє! А Лєпс з Кобзоном, Антонов та «Машина часу» з Макаревичем, а чорна ікра в цеберках, а феєрверк на п’ятдесят тисяч доларів – це не пафосно?! Та будьте ви прокляті!

Причиною мого відчаю була якась чи то родичка ювіляра, чи якась інша наближена до нього особа. Така, знаєте, вульгарна одеситка років сорока, з губами, накачаними гелем, та роздутими цицьками, запханими у глибоке декольте. Жлобський акцент видавав присутність в її житті біографічної сторінки, пов’язаної з відкриттям та становленням оптового ринку «7-й кілометр». Таким голосом гарно кричати: «Біляші, біляші – гарячі, гарячі, гарячі… Халодноє піво, крівєткі…»