Ян Потоцький - Рукопис, знайдений у Сараґосі

одягатися. Коли вже був одягнений, то хотів вийти з огорожі під шибеницями, але ворота були замкнені, і я в жоден спосіб не міг їх відімкнути. Тож довелося видертися на ту сумну огорожу. Видершись нагору, я сперся об стовп шибениці й почав розглядатися довкруж. Я вже знав це місце. Власне кажучи, я знаходився біля в’їзду в долину Лос-Ерманос, недалеко від берегів Ґвадалквівіру.

Ведучи так по околиці безумними очима, я помітив над рікою двох подорожніх, один з яких готував сніданок, а другий тримав за поводи двох коней. Я був такий щасливий що бачу людей, що одразу почав кричати: «Agur! Agur!», що по-іспанськи значить «Добрий день», або ж «Як ся маєш?»

Двоє подорожніх, почувши ці люб’язності, які їм засвідчував хтось із верхівки шибениці, на якусь мить остовпіли, а тоді скочили на коней і помчали щодуху по дорозі на Алькорнокес. Я гукав, щоб вони затримались, але марно: чим голосніше я кричав, тим швидше вони мчали, глибоко запускаючи остроги. Коли вони вже зовсім зникли мені з очей, я передовсім подумав, як мені покинути місце, де я знаходився. Зіскочив униз, упав і трохи потовкся.

Кульгаючи, я дійшов до берега Ґвадалквівіру; там знайшов приготований сніданок, від якого двоє подорожніх із таким поспіхом втекли. Трапеза ця нагодилася мені в сам час, бо я вже був дуже виснажений. Знайшов же я шоколад, який ще кипів, вимочене в аліканте еспонхадо[3] і яйця.

Почав я з підкріплення сил, потім став пригадувати випадки минулої ночі. Мої спогади зовсім переплутались, але я добре пам’ятав, що дав слово честі дотримати таємницю, і твердо вирішив виконати обіцянку. Позбувшись будь-яких сумнівів стосовно цього, я почав замислюватись над своєю дальшою долею, тобто над дорогою, яку повинен був обрати. Тепер я ще більше, ніж будь-коли вважав, що найсвятіші закони честі наказують мені вирушити через Сьєрра-Морену.

Може видатися дивним, що я так багато займався справами моєї честі й так мало випадками попередньої ночі, але такий спосіб мислення був наслідком мого виховання, як це ще виявиться в дальшому ході цієї розповіді. Я ж тим часом повертаюся до своєї подорожі.

Мені було дуже цікаво дізнатися, що дияволи зробили з моїм конем, якого я залишив у Вента-Кемаді; оскільки ж дорога моя вела туди, я вирішив зайти до корчми. Я повинен був пройти пішки всю долину Лос-Ерманос і ще й наступну, в якій знаходилася корчма, і був такий втомлений, що нетерпляче чекав хвилини, коли знайду свого коня. І справді, я знайшов його в тій самій стайні, де вчора його залишив. Мій вірний гнідко не втратив своєї звичної жвавості, а по блиску його шкіри я здогадався, що хтось дбайливо займався ним. Я не міг збагнути, хто це був, але стільки вже бачив незвичайних речей, що над цією одною не варто було довго замислюватись. Я б одразу й пустився в дорогу, якби мені не прийшла охота ще раз оглянути корчму. Я знайшов кімнату, в якій спершу ліг спати, але, незважаючи на найретельніші пошуки, не зміг відшукати приміщення, де зустрів прекрасних мавританок. Мені наскучили ці марні обшукування кутків, тож я скочив на коня й вирушив у дальшу дорогу.

Коли я прокинувся під шибеницею Лос-Ерманос, сонце вже пройшло півнеба, від того часу дві години я витратив, щоб дістатися до венти; тому, проїхавши наступні кілька миль, вже треба було подумати про новий нічліг, але не бачачи ніде жодного даху, я їхав далі. Нарешті вдалині я помітив ґотичну каплицю, біля якої примостилася маленька хатка, що нагадувала з вигляду келію пустельника. Усе це було на значній відстані від дороги, але коли мене став піджимати голод, я, не вагаючись, збочив у надії попоїсти.

Під’їхавши, я прив’язав коня до дерева, постукав у двері хатини й побачив у дверях ченця дуже поважного вигляду. Він обійняв мене з батьківською чулістю й сказав:

— Заходь швидше, сину мій, не залишайся на ніч під голим небом, стережися спокус, бо Господь відсунув від нас десницю свою.

Я подякував пустельнику за доброту, яку він мені виявив, і натякнув на голод, який мучив мене.

— Подумай поки що про спасіння душі, сину мій, — відповів він, — іди до каплиці, стань на коліна й помолися перед хрестом. Я ж подумаю про потреби твого тіла; але муситимеш задовольнитися скромним почастунком, який має бідний пустельник в своїй хатині.

Я пішов до каплиці й дійсно почав молитися, бо не тільки сам ніколи не був безбожником, але навіть не розумів, як можуть існувати люди без віри. Усе це походило ще з того, як мене виховували.

За чверть години пустельник прийшов по мене й відвів до хатини, де вже був досить пристойно накритий стіл. На вечерю були чудові оливки, кардони[4], мариновані в оцті, соус з іспанською цибулею і сухарі замість хліба; крім того, знайшлася й пляшка вина, якого пустельник не пив, а використовував тільки для святого причастя. Дізнавшись про це, я теж вина не торкнувся.

Коли я із задоволенням підкріплявся, до кімнати увійшла така страшна постать, якої я ще досі ніколи в житті не бачив. Це був чоловік, як здавалося, молодий, але жахливої худини. Волосся в нього було скуйовджене, одне око вибите і ще й кривавило. З рота стирчав язик, покритий піною. Його прикривала досить пристойна чорна сукня, але не мав він на собі ні сорочки, ані жодних штанів.

Жахлива з’ява, не мовивши ні слова, скулена, всілася в кутку і, незворушно, як статуя, втупилася одним оком у розп’яття, яке стискала в руках. Повечерявши, я запитав пустельника, що то за чоловік.

— Сину мій, — відповів старець, — це безумець, з якого я виганяю чортів. Його страшна історія є яскравим доказом влади, яку ангел темряви привласнив собі над цією нещасною околицею. Його розповідь може посприяти твоєму спасінню, тому я накажу йому почати.

Сказавши це, він обернувся до безумця й промовив:

— Пачеко! Пачеко! Іменем твого Спасителя наказую тобі розповісти свою історію.

Пачеко страшенно заревів і почав так:

Історія одержимого Пачеко

Я народився в Кордові, де батько мій жив у повному добробуті. Мати моя померла трьома роками раніше. Батько спочатку, схоже, гірко сумував, але коли йому через кілька місяців випало їхати до Севільї, він закохався там у молоду вдову, яку звали Камілла де Тормес. Жінка ця не тішилася