Віталій - Хранителі межі. Книга 1: Відлуння минулого., Віталій

Олег відчував, як його серце почало стукотіти швидше. Вона впізнала. Вона не відкинула це як малюнок дитини чи чиюсь дурість.

— Русалки? Ви серйозно? — Олег не міг стримати нотку іронії в голосі. — Доктор Шевчук, я поліцейський. Я маю справу з фактами, з людьми, з реальністю. Ви ж розумієте…

Оксана підняла на нього свої допитливі очі. В її погляді не було ані осуду, ані зневаги, лише щира цікавість.

— Капітан Морозов, реальність — це дуже багатогранна річ. Те, що ми вважаємо реальним, часто є лише невеликою частиною того, що існує. Міфи та легенди — це не просто казки для дітей. Це закодовані знання, що передавалися з покоління в покоління. Наші предки вірили в цих істот не просто так.

Олег глибоко вдихнув. Зараз або ніколи.

— Я… я бачу дивні речі, — він завагався, підбираючи слова. — На місцях зникнень. Мерехтіння на стінах, обриси, якісь… образи. Я списую це на перевтому, на стрес. Але це… це дуже реально. Мені здається, що я починаю божеволіти.

Оксана раптом відклала фотографії. Її погляд став більш зосередженим, майже пронизливим. Вона нахилилася трохи вперед.

— Опишіть. Детально.

Олег, почуваючись абсолютно абсурдно, почав розповідати. Про "дихаючі" шпалери, про жіноче обличчя, що виступало з води, про запах вологої землі та риби. Про незрозумілий холод. Коли він говорив, Оксана пильно дивилася йому в очі. І раптом Олег відчув, як щось змінилося. Її погляд ніби проник крізь нього, і на мить, лише на одну мить, йому здалося, що навколо її очей з'явилася легка, майже невловима аура. Це було схоже на світіння, яке зникало так само швидко, як і з'являлося. Він моргнув, і все стало звичним.

— "Око Хранителя", — прошепотіла Оксана. Її голос був наповнений дивним поєднанням поваги та смутку.

— Що? — Олег насупився. — Про що ви? Це якась метафора?

— Ні, капітане, це не метафора. Це… дар. Або прокляття, дивлячись з якого боку подивитися. Ваша родина, можливо, несвідомо, передала вам здатність бачити те, що приховано від звичайних людей. Бачити справжню сутність міфічних істот, коли вони "проявляються" – під впливом сильних емоцій, магії, або коли вони скидають людську подобу. Це те, що ми називаємо "Оком Хранителя". Я бачу його проявлення навколо ваших очей.

Олег відкинувся на спинку стільця, його обличчя скривилося від суміші шоку та глибокого роздратування.

— Ви… ви мені пропонуєте повірити, що я бачу фей? Русалок? В центрі Києва? Ви розумієте, що я поліцейський, а не пацієнт психіатричної лікарні?

Оксана спокійно, без тіні образи, відповіла:

— Я не пропоную вам вірити. Я пропоную вам подивитися на це з іншого кута. Те, що ви бачите, — це не галюцинації, капітане. Це реальність, яку більшість людей не здатні сприймати. В Україні, як і в багатьох інших країнах, завжди існували істоти, що живуть поруч з людьми. Вони невидимі, приховують свою справжню сутність, часто приймаючи людську подобу, щоб не привертати уваги. Але вони існують. Іноді їхня сутність проривається назовні. І тоді їх можуть бачити ті, хто має "Око Хранителя".

Олег потер перенісся. Голова боліла.

— То ви вважаєте, що це… Русалки? Водяниці? Ті, що заманюють у воду?

— Це дуже ймовірно, зважаючи на знайдені символи, зникнення біля води та ваші… бачення, — Оксана кивнула. — Русалки, або Водяниці, — це духи води, що можуть приймати жіночу подобу. Вони заманюють людей до водойм, і часто їхні мотиви незрозумілі для людського розуму. Іноді це помста за забруднення водойм, іноді — просто самотність, а іноді… іноді їх хтось контролює.

Олег слухав її, намагаючись знайти хоч одну логічну зачіпку, щоб відкинути її слова. Але кожне її твердження, яким би фантастичним воно не здавалося, лягало на вже існуючі "докази" – на ті ж самі символи, на ті ж самі незрозумілі видіння.

— Якщо це так… Якщо ці… Русалки… реальні, то чому ніхто інший їх не бачить? Чому ніхто про них не знає? — його голос звучав роздратовано, але в ньому вже відчувалася нотка відчаю.

— Тому що світ влаштований так, що більшість людей не готові прийняти таку реальність. Вони бачать те, що хочуть бачити, або те, що їх навчили бачити. А ті, хто бачить більше, часто залишаються незрозумілими, а часом і небезпечними для суспільства. Саме тому ці істоти так ретельно приховують свою сутність. Вони живуть поруч з нами, працюють, ходять по вулицях, але їхнє справжнє "я" залишається невидимим. Це схоже на фільтр, який більшість людей мають в очах, а ви… ви його втратили.

Олег мовчав. Його мозок відчайдушно шукав вихід, логічне пояснення, щось, що поверне його у звичний світ. Він був професіоналом, розкривав найскладніші справи, але це… Це було за межею його розуміння. Він відчував себе розгубленим, наче хтось вибив землю з-під ніг.

— Я… я не знаю, що й думати, — нарешті промовив він. — Це занадто… Занадто багато для мене.

Оксана співчутливо кивнула.

— Я розумію. Це шок. Але ви звернулися до мене, капітане. Це вже крок до прийняття. І ці символи… вони не просто "мітки". Вони – попередження. Або запрошення.

Вона вказала на фотографії.

— Ці зникнення не просто випадкові. Вони можуть бути частиною чогось більшого, чогось давнього, що пробудилося. Якщо це справді Русалки, то вони рідко діють без причини. Можливо, їх хтось викликав, або… їх щось змусило проявити себе.