Віталій - У пошуках ацтекського скарбу, Віталій

У самому серці Америки, де легенди переплітаються з реальністю, починається шалений пошук загубленого скарбу Ацтеків. Ходять чутки, що цей скарб, який століттями вважався міфом, може знаходитись будь-де – від пильних міських нетрів Нью-Йорка до таємничих каньйонів Аризони. За ним полюють найрізноманітніші особистості: ексцентричний мільярдер, одержимий археологією; таємнича міжнародна організація, яка прагне контролювати світові цінності; і, звичайно ж, наші герої – невелика, але дружня команда, яка натрапляє на перші підказки випадково.

Розділ 1. Манускрипт.

Повітря в Музеї Природничої Історії було настільки старим, наскільки й експонати – пахло пилом, старовинним деревом і легким, майже невловимим присмаком минулих епох. Для Джексона "Джейка" Стоуна це був звичний аромат, його щоденна рутина. Він сидів за столом, заваленим фоліантами, лупами та аркушами пергаменту, що пахли ще старіше за сам музей. Промені ранкового сонця ледь пробивалися крізь високі арочні вікна, висвітлюючи танцюючі пилинки у світлі, що здавалося таким же древнім, як і рукописи, які він намагався розшифрувати.

Джейк, з його вічно розкуйовдженим волоссям і окулярами, що постійно сповзали на ніс, був уособленням розсіяного генія. Він носив потертий твідовий піджак, який був занадто великим для нього, але ідеально підходив до його професії історика, що жив, здавалося, у власному світі. На столі перед ним лежав недавно отриманий манускрипт – пошарпаний, із пожовклими від часу сторінками, покритими невідомими символами. Його пожертвувала якась далека родичка місцевого колекціонера, і ніхто не надавав йому особливого значення. Ніхто, крім Джейка.

— Ну що, старий друже, – пробурмотів він до пергаменту, обережно перегортаючи сторінку, – покажи мені, що ти ховаєш.

Останні кілька днів Джейк почувався одержимим цим документом. Щось у ньому викликало його професійне чуття. Він вже перепробував кілька відомих алфавітів, але ніщо не підходило. Ацтекська писемність? Ні, не зовсім. Майя? Теж ні. Ця графіка була зовсім іншою, більш складною, але водночас дивно знайомою.

Раптом його роздуми перервав різкий звук. Двері його крихітного, захаращеного кабінету відчинилися, і на порозі з’явилася Хлоя Міллер. Вона була повною протилежністю Джейку – вбрана у зручні, але стильні джинси та шкіряну куртку, з волоссям, зібраним у тугий хвіст. Її очі, гострі та проникливі, одразу ж окинули безлад у кабінеті, затримавшись на столі Джейка.

— Ти знову тут ночував, Джейк? – її голос був дзвінким і сповненим іронії. – Я ж казала тобі, що кава в кафетерії краща, ніж твій розчинний шмурдяк. І запах тут... ну, скажімо так, специфічний.

Джейк підняв очі, мружачись. Він забув, що вони домовилися зустрітися. Хлоя, відома журналістка-розслідувачка, що останнім часом писала про дивні зникнення артефактів у приватних колекціях, звернулася до нього за консультацією щодо стародавніх цивілізацій. Вона була єдиною, хто сприймав його "теоретичні викладки" серйозно, і Джейк цінував її нестримну енергію та гострий розум.

— Привіт, Хлоє, – він посміхнувся, відсуваючи частину пергаменту, щоб звільнити місце. – Я майже розгадав одну головоломку. Цей манускрипт... він дивний. Я ніколи не бачив нічого подібного.

Хлоя підійшла ближче, її погляд, здавалося, просвердлював древні символи. Вона витягла з кишені невеликий диктофон і натиснула запис.

— Дивний? Це вже звучить цікаво. Розкажи мені. Звідки він? Що це може бути?

— Його принесла донька покійного містера Робінсона. Він збирав усе, що міг знайти, – від марок до старовинних ключів. Вона сказала, що це "якась стара карта", – Джейк відкинувся на спинку стільця, що заскрипів під ним. – Але це не карта в звичному сенсі. Це... символічний набір інструкцій. І ці символи... вони не схожі на жодну відому мені ацтекську або майяську писемність. Але контекст, деякі елементи, вони вказують на щось, пов'язане з ацтеками. Щось дуже старе.

Хлоя нахилилася, розглядаючи манускрипт. Її пальці, довгі та витончені, ледь торкнулися пергаменту.

— А що, якщо це не ацтекська писемність саме по собі, а якась зашифрована мова, що використовує ацтекські мотиви? Може, це якийсь код? – вона висловила припущення.

Джейк широко розплющив очі, підхопився зі стільця.

— Точно! Хлоє, ти геній! Я розмірковував над цим, але відкидав цю ідею, бо... ну, бо я завжди шукаю прямих аналогій. А що, якщо це комбінація? Якісь іспанські елементи, ацтекські мотиви... – він поспіхом почав шукати іншу книгу на заваленій полиці.

Їхню розмову перервав гучний звук, що донісся з коридору – це був "Бик" О'Меллі, колишній поліцейський детектив, а нині приватний охоронець, який час від часу працював на музей. Він був величезний, як горила, з широкими плечима та обличчям, що, здавалося, було висічене з каменю. Проте за цією грізною зовнішністю ховалося добре серце і дивовижне почуття гумору. Він стояв у дверях, спершись на одвірок, і жував пончик.

— Ранок добрим не буває, коли ти встиг з'їсти лише один пончик, – пробасив Бик, його голос був схожий на гуркіт далекого грому. – А ви тут, голубки, щось знову розгадуєте? Сподіваюся, не формулу, як зробити каву з пилу? Бо тут вже її вистачає.

Хлоя засміялася. Джейк, збентежений, поправив окуляри.

— Доброго ранку, Бик, – сказала Хлоя. – Джейк тут натрапив на щось цікаве. Думаю, це може бути пов'язано з моєю історією про зниклі артефакти.

Бик підійшов ближче, його великі пальці злегка торкнулися краю пергаменту. Він нахилився, розглядаючи символи.

— Виглядає, наче дитина каракулі намалювала, – прокоментував він. – Це той самий папірець, що ти вчора так ретельно вивчав, Джейк? Ти ж тоді бурмотів про "індіанські пророцтва" чи щось таке.

— Не пророцтва, Бик, – поправив Джейк, – а скоріше... інструкції. Дуже зашифровані. Але Хлоя натякнула на правильний напрямок. Це може бути гібридний код! Якщо це так, то мені потрібен доступ до стародавніх іспанських документів, які були створені після конкісти, і, можливо, до якихось маловідомих ацтекських діалектів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍