Емма Донохью - Кімната

— Йому треба поспати.

— Він усе одно буде втомлений, навіть коли виспиться. Можливо, ґрунт у горщику не досить поживний.

— Він міг би з’їсти мою броколі.

Ма сміється.

— Така їжа йому не підходить, треба спеціальне добриво для рослин.

— Ми могли б попросити пронести нам таке добриво як недільний подарунок.

— У мене вже назбирався довгий список того, що нам треба.

— Де?

— У моїй голові, — каже вона.

Ма витягає одну розварену макаронину, схожу на черв’яка, і кусає її.

— Я думаю, вони люблять рибу.

— Хто?

— Рослини, вони люблять тухлу рибу. Чи тільки риб’ячі кістки?

— Пхе!

— А може, іншим разом, коли в нас будуть рибні палички, ми закопаємо одну у Вазон.

— Тільки не мою.

— Гаразд, тоді мою.

Над усе на світі я люблю макарони через пісню фрикадельки; я співаю її, доки Ма наповнює наші тарілки.

Після вечері відбувається щось приголомшливе: ми печемо іменинний торт. Іду в заклад, що він вийде delicioso[6], а ще ж будуть свічки — стільки, скільки мені рочків, і справжній вогонь, якого я ніколи не бачив.

Я найліпший видувач яєць: їхні нутрощі витікають у мене без упину. На торт мені треба видути три штуки; для цього я використовую кнопку з картини «Враження: Схід сонця», бо мені здається, що навіжений кінь роз’яриться, як я зніму «Ґерніку», хоч я завжди втикаю кнопку назад. Ма вважає «Ґерніку» за найбільший шедевр, бо ця картина найреалістичніша, однак насправді там усе перемішано: кінь кричить, вискаливши зуби, бо його штрикнули списом; а ще там є бик і жінка, яка тримає дитину з обвислою головою; і лампа, схожа на око; а найгірше — велика розпухла нога в кутку; я завжди думаю, що вона мене хоче розчавити.

Я облизую ложку, і Ма ставить торт у гарячий пузик Плити. Я намагаюся жонглювати всіма яєчними шкаралупами рівночасно. Ма ловить одну з них.

— Може, зробимо маленьких Джеків з різними обличчями?

— Ні-і-і, — кажу я.

— Тоді, може, зробимо гніздо для тіста? А завтра розморозимо буряки і соком пофарбуємо гніздо в багряний колір...

Я хитаю головою.

— Ліпше додаймо їх до Яєчної Змії.

Яєчна Змія довша за всю Кімнату; ми почали її робити, як мені вийшло три рочки; вона живе під Ліжком, скручена, щоб не могла вкусити нас. Більшість шкаралуп бурого кольору, але є й білі; деякі шкаралупи з візерунками, намальованими олівцями, пастелями чи Ручкою, а до деяких борошняним клейстером приліплено інші шматочки шкаралупи; там є корона з фольги, жовтий пояс зі стрічки і волосся з ниток та ганчір’я. Її язик з голки; від неї крізь усе тіло йде червона нитка. Ми більше не видовжуємо Яєчну Змію, бо інколи вона плутається в клубок, шкаралупи тріскаються й навіть обпадають; тоді ми використовуємо їх для мозаїки. Я встромляю голку в отвір однієї зі шкаралуп; мені треба вцілити голкою у протилежний отвір, а це ой як складно! Тепер Змія стала на три яйця довшою, і я обережненько змотую її, щоб вона вмістилася під Ліжком.

Вдихаючи чарівні запахи, ми без кінця-краю чекаємо, доки спечеться мій торт. Коли торт остигає, ми робимо для нього сніжок, проте зовсім не холодний, як справжній сніг. Це цукор, розчинений у воді. Ма обмащує ним торт зусібіч.

— Тепер прикрась його зверху шоколадом, а я помию посуд.

— А хіба ми маємо шоколад?

— Ага, — каже вона, витягаючи маленький пакетик і трясучи ним — шух-шух-шух. — Я відклала з недільного подарунка три тижні тому.

— Ну, ти й хитрюга, Ма! Де він лежав?

Вона проводить пальцями коло рота, ніби бере його на замок:

— Ану ж мені знову знадобиться схованка?

— Ну, скажи!

Ма більше не всміхається.

— Не кричи, мені від крику болять вуха.

— Скажи мені, де твій сховок.

— Джеку...

— Мені не подобається, що в нас є сховки.

— А що тут такого?

— Зомбі.

— А!

— Або людожери чи вампіри...

Ма відчиняє Шафку і дістає звідти коробку з рисом. Вона показує мені темну діру.

— Отут-о, я ховала шоколад, разом з рисом. Зрозумів?

— Зрозумів.

— І нічого страшного тут немає. Можеш будь-коли перевірити сам.

У пакеті п’ять шоколадок — рожева, синя, зелена і дві червоні. Коли я кладу їх на торт, барвник і сніжок вимазують мої пальці, і я ретельно їх облизую.

Але от наспів час ставити свічки, проте їх немає.

— Ти знову кричиш, — каже Ма, затуляючи руками вуха.

— Але ти сказала, що буде іменинний торт, а який же це іменинний торт, коли на ньому нема п’яти запалених свічок?

Ма важко зітхає.

— Я мала б пояснити ліпше. Ці п’ять шоколадок кажуть, що тобі п’ять років.

— Я не хочу їсти цей торт.

Ненавиджу, коли Ма тихо чекає.

— Смердючий торт.

— Заспокойся, Джеку.

— Треба було попросити свічок як недільний подарунок.

— Ну, того тижня нам потрібні були протибольові пігулки.

— Мені вони взагалі не потрібні — лише тобі! — кричу я.

Ма дивиться так, наче в мене з’явилося нове обличчя, якого їй раніше бачити не траплялося. Тоді вона каже:

— І все ж таки не забувай, що нам годиться просити ті речі, які йому найлегше дістати.

— Таж він може дістати будь-що.

— Ну, так, — каже вона, — тільки йому довелося б неабияк попріти...

— А нащо йому пріти?

— Я маю на увазі, що йому, можливо, довелося б обійти дві чи три крамниці, і це його роздратувало б. А якби він не знайшов того, що ми просили, то, цілком імовірно, ми б узагалі лишилися без недільного подарунка.

— Але, Ма, — сміюся я, — він не ходить у крамниці. Крамниці бувають лише в Телевізорі.

Вона жує губу, а потім дивиться на торт.

— Ну, вибач, я гадала, що шоколадки теж зможуть правити за свічки.

— Дурненька Ма.

— Тупоголова, — ляскає вона себе по лобі.

— Безклепка, — кажу я ніжно.

— Наступного тижня, коли мені буде шість, спробуй дістати свічки.

— Наступного року, — виправляє мене Ма. — Ти хотів сказати: наступного року.

Її очі заплющені. Часом вони склепляються, і тоді Ма мовчить аж цілу хвилину. Коли я був маленький, то думав, що в неї сіла батарейка, як