Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Я дивлюсь у дзеркало, але бачу чужі очі — темні, порожні. Шість місяців я виношував цей план, і тепер скляна колба з ниткою холодить кишеню халата. "Це справедливість," — шепочу я, але голос тремтить, ніби бреше. Сьогодні все закінчиться.

Карпенко вкрав мій винахід — мікродроти з пам’яттю форми, що могли б рятувати життя в нейрохірургії. Він забрав патент, лишивши мені борги й принизливу роль асистента. Його слава — мій крах.

Зал академії гудить, як вулик. Урочисте вручення премії. Карпенко — герой дня. Я стискаю капсулу в смокінгу. Тонка нитка всередині — мій шедевр: нанопокриття робить її невидимою у вологому повітрі, а тепло тіла змушує стискатись, ріжучи артерію. Тихо, чисто, як інсульт.

"Запрошуємо професора Карпенка!" — голос ведучої ріже повітря.

Я вислизаю до куліс, вдаючи техніка. Пальці тремтять, розбризкуючи розчин між трибуною й мікрофоном. Натягую нитку — тоншу за павутину, з мікрогачками на кінцях. Вона чіпляється, тьмяніє, зникає з очей. Один його крок — і смерть.

Оплески гримлять. Карпенко йде — пихатий, у сірому костюмі. Три кроки. Два. Я ховаюсь у тіні, серце б’є, як молот. Один…

"Батьку!" — дитячий крик пронизує зал.

Він зупиняється. Дівчинка — тендітна, з квітами — біжить до нього. "Рік, як ти мене вдочерив!" — її голос дзвенить, як дзвін. Карпенко всміхається, обіймає її, його руки м’яко торкаються її кучерів.

Я холону. Вдочерив? Цей холодний викрадач мрій? Дівчинка тягнеться до трибуни — її шия на рівні моєї пастки. Смерть дивиться на неї, а не на нього.

"Стій!" — кричу я, вириваючись із темряви. Охорона здригається, але я швидший. Аерозоль із кишені розкриває нитку — блискуча лінія блищить у світлі. Накидаю піджак, зриваю її, падаючи на коліна.

"Токсичний зразок!" — гаркаю, коли руки охорони скручують мене. Карпенко ховає дівчинку за собою, його погляд — ніж у мої груди.

За годину я сиджу в тісній гримерці. Карпенко зачиняє двері — тихо, але замок клацає, як постріл у моїй голові. Він повертається, його сірий костюм зминається, коли він спирається на стіл. "Ти хотів мене зарубати," — голос низький, спокійний, але в очах — блиск металу.

Я хриплю: "Ви вкрали моє життя," — слова вириваються, ніби кашель, а погляд падає на потерті дошки підлоги. Сором пече горло, ніби я ковтнув розпеченого вугілля. Він ступає ближче, дістає з портфеля папку — товсту, пожовклу на краях. Кладе її перед мною, і папір шелестить, як осіннє листя. "Патент. Ти — співавтор. Я підготував це тиждень тому," — говорить він, дивлячись кудись повз мене.

Моя ненависть — гостра, як той дріт — б’ється з його словами, рве душу навпіл. Я прийшов сюди вбивцею, з холодною колбою в кишені, а тепер тримаю прощення в руках. Як це можливо? "Іноді нитка між помстою й миром тонша за твій дріт," — каже він тихо і його пальці стискають край столу, ніби тримають власну вагу.

Йду. Сніг падає, холод стискає горло. Злочин позаду, але тінь у мені дихає. Завтра Аня обійме його, а я питатиму: чи варта моя душа цього паперу? Чужак у дзеркалі — це я.