Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Отець Григорій прокидався ще до світанку. В монастирі, захованому серед карпатських лісів, ці години були його єдиною самотністю. Високий, з довгою сивою бородою, він здавався старшим за свої п'ятдесят. Руки, посічені роботою, стискали потертий молитовник.

Того ранку він знайшов біля воріт хлопця — брудного, виснаженого, не старшого за шістнадцять.

— Я Микола, — прошепотів хлопець. — Втік з дитбудинку, де нас били. Люди казали, що ви допомагаєте.

Григорій прийняв хлопця без вагань, нагодував, виділив келію.

— Це нерозумно, отче, — застерігав молодий адміністратор Феодосій. — Ми не знаємо, хто він.

— Той, хто шукає притулку, завжди його знайде, — відповів Григорій.

Минали тижні. Микола допомагав на кухні, доглядав бджіл Григорія. Братія звикла до нього, крім Феодосія, який спостерігав з підозрою.

Одного дня економ повідомив про зникнення грошей. Наступного — пропала позолочена рамка ікони.

— Ми знаємо, хто це, — впевнено заявив Феодосій перед усіма. — Ніхто, крім чужинця, не міг.

— Не звинувачуй без доказів, — заперечив Григорій.

Тієї ж ночі Феодосій з двома послушниками увірвалися до Миколиної келії й "знайшли" під матрацом зниклі речі.

— Злодій! — вигукнув Феодосій. — Отче настоятелю, викличте поліцію!

— Я не крав, отче! — впав на коліна Микола перед Григорієм. — Клянусь Богом!

Настоятель відклав рішення до ранку. Григорій всю ніч молився за хлопця.

На світанку виявилося, що Микола зник. І всі, навіть сумніваючись, побачили в цьому визнання провини.

— Ви занадто довірливі, — сказав настоятель Григорію. — Ваша доброта межує з наївністю.

Григорій прийняв єпитимію — місяць прибирати подвір'я. Брати дивилися з жалем, дехто — з насмішкою. Найгірше, що сумнів закрався в його душу — можливо, Феодосій мав рацію?

Через місяць до монастиря завітав єпископ. Після вечірньої служби він покликав Григорія до пасіки.

— Дивний випадок, — почав єпископ, коли вони відійшли подалі. — Мій водій розповів про юнака, що служить у нього. Хлопець прийшов кілька тижнів тому й зізнався, що втік з монастиря, бо його несправедливо звинуватили.

Григорій слухав, опустивши очі.

— Найдивніше, що хлопець просив передати листа монаху, який єдиний повірив у нього, — єпископ простягнув конверт.

У листі тремтячим почерком було написано: «Отче Григорію, я бачив, як отець Феодосій сам підкинув ті речі під матрац. Він думав, що я сплю. Я втік, бо боявся, що мені ніхто не повірить проти слова монаха. Пробачте, що осоромив вас».

Григорій стояв нерухомо. 

— Передайте, що він завжди може повернутися.

— А як щодо Феодосія? — запитав єпископ.

— Він ще молодий, — тихо відповів Григорій. — Можливо сам зізнається, я почекаю.

«Господи, дай сили тому, хто заблукав у темряві власної гордині», — молився Григорій вночі, дивлячись у зоряне небо.

Він знав, що Феодосій скоро стане заступником настоятеля і, що його власна репутація підірвана назавжди. І все ж, складаючи свої інструменти після роботи на пасіці, Григорій відчував дивний спокій. Бо в глибині свого серця він зберіг найцінніше — чесність перед Богом та собою.

Кінець