Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Шепіт із землі

Чорний Range Rover Антона виглядав чужорідно на розбитій дорозі рідного села. Десять років тому він поїхав звідси, пообіцявши повернутися лише успішним. І ось він тут — зі статками, визнанням і пакунком дорогих подарунків.

— Далі я сам, — кинув водієві.

Батьківська хата здавалася меншою, ніж у спогадах. Похилений дах, старий паркан, який він сам ремонтував підлітком. Останні слова батька й досі пекли:

— Пишатися можна не грошима, а тим, як людина їх заробляє, — казав він, коли Антон зібрав речі. — І що готова за них віддати.

— Я доведу, що ти помилявся! — гримнув тоді дверима Антон.

Хвіртка рипнула знайомо. На подвір'ї дрімав незнайомий пес. Двері відчинила сусідка Марія.

— Антоне? — її очі розширилися. — Ти... повернувся.

— Де батьки? — нетерпляче запитав він.

Вона завагалася.

— Мати в місті... А батько... ти хіба не знаєш?

Серце стиснулося.

— Три місяці тому, — промовила жінка тихо. — Серце. Працював на городі й упав.

Антон стояв, стискаючи пакунок. В ньому — iPad для батька і смартфон для матері. Він мріяв показати батькові фотографії своєї студії, нагороди, рахунки. Хотів нарешті побачити гордість у його очах.

Могила була доглянута, з простим дерев'яним хрестом. «Карпенко Іван Петрович. 1958-2023».

— Він стежив за твоїми успіхами, — сказала Марія. — Вирізав кожну згадку з газет. Хвалився всім, що то його син у телевізорі.

Антон згадав пропущені дзвінки з невідомого номера перед важливою зустріччю.

— Він телефонував тобі перед смертю, — підтвердила сусідка. — Хотів помиритися.

Вона простягнула пожовклу вирізку з місцевої газети. «Син нашого села став успішним бізнесменом». На полях рукою батька було написано: «Мій Антон».

Коли мати повернулася, вона показала йому коробку — «скарбницю Івана». Там були всі статті про сина, його фотографії. На стіні висіла нова світлина в саморобній рамці — Антон отримує бізнес-нагороду.

— Він сам зробив рамку з дерева, яке беріг для особливого випадку, — пояснила мати.

— Чому не сказали, що він хворів? — запитав Антон. — Я б забрав вас до найкращої клініки.

— Він не хотів турбувати тебе, — відповіла вона. — Казав, що ти зайнятий важливими справами.

Тієї ночі Антон сидів на ганку, де колись палив першу сигарету під батькові нотації. Тепер він розумів — гнався не за батьковим визнанням. А від страху розчарувати його.

Вранці зателефонував у компанію:

— Залишусь тут на кілька місяців.

За тиждень батьківський дім отримав новий дах. За місяць — водогін і опалення. Антон відремонтував сільську школу й заснував стипендію для випускників.

Щовечора приходив на могилу батька і розповідав про свій день, наздоганяючи всі розмови, які вони не встигли провести.

— Я так багато не встиг тобі сказати, — прошепотів Антон, торкаючись холодного хреста. Вітер зривав останнє листя з дерев. — Не встиг почути.

Швидкість викидала пил з-під коліс на трасі до Києва. Усі його нагороди, рахунки й успіхи раптом здавалися безглуздою купою трофеїв, зібраних для того, хто вже ніколи їх не побачить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍