Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Секунда

Дощ лив як з відра, коли ми виїхали на виклик. П'ятнадцять років у МНС, а я досі ненавидів такі ночі.

— Дачний кооператив «Світанок», будинок 29, — повідомив диспетчер. — Загорання від блискавки. Власники відсутні.

Я механічно перевірив спорядження. Рукавиці, шолом, кисневий балон. Рутина.

Коли під'їхали, вогонь уже перекинувся на сусідні будинки. Перелякані дачники збилися біля воріт.

— Там дівчинка! — жінка вчепилася в мій рукав. — У тридцятому! Пішла за котом і не повернулась!

Серце стиснулося. Тридцятий палав з одного боку. Мій напарник Олег розгортав рукав, а я з Сергієм рушив до будинку.

Усередині тріщали стіни, дим їв очі. Ми шукали по всіх кімнатах.

— Дівчинко! — кричав я. — Де ти?

Тихий плач почувся з комірчини під сходами. Дівчинка, років шести, тримала руде кошеня.

— Все буде добре, — сказав я, беручи її на руки.

Палаюча балка впала перед виходом. Полум'я росло.

— Вікно в задній кімнаті! — крикнув Сергій.

Ми побігли туди, але раптом почули крик ззовні:

— Брате! Допоможи! Я тут!

Я завмер. Цей голос я знав. Мій молодший брат Дмитро.

— Максиме! Я тут! — крик долинав із сусіднього будинку.

Крізь дощ і дим я побачив силует у вікні 29-го.

— Сергію, візьми дівчинку, — я передав дитину напарнику.

— Ти куди?

— Там мій брат.

— Ти не встигнеш обох! Перекриття зараз завалиться!

Я завагався. Дмитро кликав. Але рація тріщала:

— Негайно покиньте будівлю! 

Дівчинка дивилася на мене довірливо. Сергій не зміг би сам винести обох.

— Іди, — сказав він. — Бери дівчинку і вилазь.

Щось тріснуло над головою. Інстинкт спрацював миттєво — я вихопив дитину і кинувся до вікна.

— Повернусь за вами! — крикнув, пролазячи назовні.

Рятувальники забрали дівчинку. Я повернувся до входу, але мене стримали:

— Куди?! Там усе валиться!

Будинок справді складався. За мить Сергій вистрибнув, тримаючи кота. А я побіг до 29-го.

Запізно. Дах завалився з гуркотом.

— Дмитре! — закричав я у відчаї.

— Максиме! — знайомий голос пролунав ззаду.

Мій брат біг від машини швидкої.

— Що ти... Як?

— Щойно приїхав! Сказали, ти тут працюєш.

Я стояв під дощем, не розуміючи.

— Але... хто тоді був у будинку?

І тут мене осяяло. Згадав чоловіка, що втратив дачу через борги. Він погрожував власнику, обіцяв помститися. У відділку всі знали. Він кликав не мене — просто когось кликав, молячи про допомогу.

А я залишив його, рятуючи себе і дівчинку.

Наступного дня знайшли тіло. Сергій не звинувачував мене. Ніхто не звинувачував. Але я знав правду. В ту мить, коли балка тріснула наді мною, я не думав про дівчинку. Я бачив тільки вогонь, що підбирався до мене, відчував, як смерть дихає в потилицю. І я втік, кинувши людину в пеклі.

На похорон я прийшов єдиний із рятувальників. Павло Семенко, 43 роки. Вдівець. Двоє дітей-підлітків стояли біля труни. Їхні очі, порожні від горя, ніби проникали мені в душу. Вони не знали, що я чув його крики. Що міг врятувати.

На грудях досі горить медаль "За врятування життя". А щоночі, коли сирена виє і я виїжджаю на виклик, попіл мертвої совісті осідає на губах. А дощ усе лиє, змиваючи все, крім провини.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍