Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Літній сон

Сьогодні він знову снився мені. Сімдесят років минуло, а очі все такі ж блакитні. Прокидаюсь і бачу свої руки — старі, зморшкуваті. А тоді, влітку сорок дев'ятого, вони були ніжними. Руки, які він хотів тримати все життя. Андрій... Ім'я, яке я майже не вимовляла вголос. Навіть чоловікові, з яким прожила п'ятдесят два роки, не розповідала про нього. 

Він приїхав з Києва до нас в район на практику. Молодий лікар з амбіціями та очима кольору неба. Я працювала медсестрою й мріяла колись вирватись із містечка, де знала кожен камінчик на березі.

Ми зіткнулись у коридорі — я несла історії хвороб, він поспішав на обхід. Папери розлетілися, наші пальці торкнулися.

— Покажете мені місто? — запитав він після роботи.

Я водила його затокою, стежками між скелями. Він розповідав про столицю, про плани стати хірургом. І про клініку в Лондоні, куди його запросили восени. Я слухала й бачила світ його очима — великий, повний можливостей. Коли він вперше поцілував мене, сонце вже сідало. Його губи були теплими й солоними від моря. Літо текло, як пісок крізь пальці.

— Поїдь зі мною до Лондону, — сказав він серпневої ночі, коли ми дивилися на зорі. — Одружимося. Я буду оперувати, ти закінчиш медичний.

Моє серце завмерло. Лондон! Чуже місто, незнайома мова, а тут мама зі слабким серцем, брат-школяр, дім. І — страх. Страх невідомості, страх змін.

— Не можу, — відповіла тихо. — Не зараз…

Я бачила, як гасне світло в його очах. Бачила й не могла нічого змінити.

— Я почекаю, — сказав він. — Напишу, коли влаштуюся.

Він поїхав останнього серпневого дня. Стиснув мої долоні, поцілував і пішов. Я махала потягу й плакала. Два його листи я зберігаю досі. На третій не відповіла — злякалась слів про виклик, про переїзд. Злякалась рішучості, з якою він будував наше майбутнє. Згодом дізналася — одружився. З місцевою, теж лікаркою. 

Вийшла за Петра — доброго, надійного, місцевого. Народила дітей. Працювала в тій же лікарні сорок років. Життя текло без потрясінь.

А вчора знайшла стару газету. Медична конференція в Лондоні. Його ім'я серед видатних хірургів. На фото — сивий чоловік з тими ж блакитними очима.

Дивилась на жінку з тим же прізвищем поруч з ним. Впевнену, усміхнену. Жінку, якою могла б стати я. Вночі мені наснився дивний сон. Я знову молода, стою на пероні. Але цього разу я не залишаюсь. Біжу, стрибаю на підніжку останнього вагона. Андрій простягає руку. Ми їдемо разом, і попереду — життя, яке я не прожила. Прокинулась із мокрим від сліз обличчям і раптовою ясністю. Все життя я ховалась від рішень, які могли змінити мене.

Мій чоловік пішов п'ять років тому. Діти далеко, онуки дорослі. Я дивлюся на море — таке ж блакитне, як його очі — і нарешті визнаю: моя помилка не в тому, що я відмовилась від кохання. А в тому, що відмовилась від себе. Сьогодні напишу листа дітям. Розповім історію, якої вони не знають. І, може, дозволю собі знайти його ім'я в інтернеті. Не щоб потурбувати спогади. А щоб відпустити їх — з вдячністю за те, що колись він показав мені інший шлях.

Шлях, яким я не пішла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍