Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Холод кусає пальці, коли я торкаюсь пожовклих сторінок. Лампа гудить, її світло тремтить, вихоплюючи рядки, писані рукою, що давно затихла. Я одна в архіві, але не самотня. Антон Вербицький тут — у кожній цифрі, у кожному зламі літер. Три місяці він краде мій сон, цей математик, що зник у 1892-му. Божевільний, шепотіли люди. Я знаю правду, і вона рве мене зсередини.

Чай охолов, чашка стоїть, забута на столі, вкритому пилом. За вікном сніг падає тихо, як таємниці. Мої руки гортають щоденник, ніби шукають його тепло, його подих. "Система завершена, — пише він у грудні 1891-го. — Шлях відкриється. Чи вистачить сміливості?" Який шлях? Його формули — хаос чисел, де "час — ілюзія" і "двері між світами" танцюють у темряві розуму. Я не розумію, але відчуваю.

Наречений покинув мене тиждень тому. "Ти одержима мерцем," — кинув він, грюкнувши дверима. Колеги відвертаються, їхні погляди холодніші за цей підвал. "Софія йде слідами Вербицького," — шепочуть вони. Може, й так. Але як інакше пояснити, що цифри рухались перед очима три ночі тому? Перебудовувались, ніби живі. Втома, казала я собі, витираючи піт із чола. А вчора? Чорнило пролилось на сторінку й повторило пляму з його фото. Я тримала копію, але вона стала оригіналом.

Сьогодні я знайшла ключ — сторінку, приліплену до палітурки, заховану, як гріх. "Заверши обчислення — відчини двері. Вони двобічні." Мої руки тремтять, олівець сам малює символи, інтеграли, числа. Я не математик, але щось веде мене. Він? Його шепіт пронизує тишу: "Нарешті." Я чую його голос — низький, як вітер у зимовому лісі.

Сторінки здригаються, розсипаються вихором чисел. Вони кружляють, мов сніг, і я бачу його — Антона. Високий, з гострими вилицями, у старому пальто, що пахне морозом. Очі палають, як дві зірки в темряві. "Я чекав тебе," — каже він, простягаючи руку. Я розумію: він не зник. Він помер сто двадцять років тому, але зламав час. Я — його ключ, його шлях назад.

"Пані Софіє!" — голос бібліотекарки рве видіння. Я здригаюсь, серце гупає. Він зникає, лишаючи лише папери. Але я знаю: завтра я завершу це. Завтра я піду за ним.

Йду додому крізь сніг. Він падав так само на нього в той грудень. У дзеркалі бачу чужу посмішку, тінь у своїх очах. Завтра я розірву цю межу, де числа згортаються спіраллю. Він чекає там, у вічності, що пахне старою шкірою й чорнилом.

Вони шукатимуть мене, як шукали його. Зникла без сліду. Хтось відкриє мої нотатки, і колесо закрутиться знову. Мій розум кричить зупинитись, але серце тягне до нього, до цього голосу крізь століття. Завтра я віддам себе числам. Чи це божевілля? Чи правда, що ховається за формулами?

Сніг скрипить під ногами. Я шепочу: "Чекай мене, Антоне." Завтра я дізнаюсь, що ховається за межею.ʼ