Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Я стою перед під’їздом, ключі дрижать у кишені, ріжуть долоню. Темрява моєї квартири на п’ятому поверсі ворушиться, ніби чатує. П’ятий вечір я відчуваю її.

Спочатку був запах — волога земля в спальні, де сухо, як у пустелі. Потім — долоні на запітнілому дзеркалі, хоча я витирав його перед сном. Вчора — тінь: розмита, висока, ковзнула від шафи до ліжка, зникла, коли я клацнув світло. "Стрес," — шепотів я, стискаючи ключі до червоних рубців. Але сьогодні на дзеркалі: "Повертайся, брате." На столі — записка його почерком, кривим, знайомим: "Скоро..."

Телефон завибрував — я здригнувся, ледь не впустив. Сусідка пише: "З твоєї квартири плач. Голос, як твій." Я сам. Нікого там бути не може.

Сходи скриплять під ногами, кожен крок відлунює в голові. Повітря в під’їзді густе, пахне вогкістю й старим деревом. Я тримаюсь за поручень.  Може, це галюцинації? Мозок, змучений ночами без сну, малює тіні там, де їх немає? Чи хтось із клініки, де я працюю, — той агресивний пацієнт із палати 12, що кричав про помсту, — вистежив мене? Але глибоко в животі, там, де страх згортається клубком, я знаю правду. Це не вигадки. Це почалося рік тому, коли Андрій загинув. Штормова ніч, дощ хльостав по склу, вітер гудів. Я був за кермом.

— "Це швидко, не бійся!" — кричав, заглушаючи його благання зупинитись. Машина злетіла з мосту. Він загинув у воді, затиснутий металом. Я вижив, виповз із крижаних обіймів річки, весь у крові, але живий. Його очі — перелякані, звинувачувальні — досі горять у моїй пам’яті.

Перед дверима — блакитне світло сочиться з-під щілини. Я вимкнув усе вранці, висмикнув шнури — звичка після того, як лампи гуділи в порожній квартирі. Запах лосьйону брата — різкий, густий — б’є в ніс. Флакон у шафі, неторканий із похорону.

Шепіт за дверима — хрипкий, його: "Заходь... "

Я чую, як він дихає — повільно, ніби чекає. Серце пропускає удари. Телефон падає — дзвонити в поліцію? Сміхота. "Привид брата вдома"? Засміють.

Ключ клацає, руки німіють. Двері риплять, відчиняючись самі. Темрява душить, лише телевізор блимає — наша остання поїздка, сміх на екрані. У світлі стоїть він — Андрій, у чорній куртці з похорону, волосся скуйовджене. Обертається. Очі — чорні діри, без дна.

"Ти повернувся," — голос гудить, ніби з-під підлоги.

"Ти мертвий," — хриплю я, ноги вростають у паркет.

Він іде, усмішка — моя. "Ти живеш моїм життям. Тієї ночі мав померти ти."

Його рука — крижана, як смерть — торкається моєї. Я скрикую. Спогади рвуться: дощ, міст, крики. Я благав зупинитись, але він гнав. Чи я? Реальність тремтить.

"Ти — я," — шепочу. Він киває, очі жаліють.

"Прийми правду. Ти вкрав мої роки."

Його голос — не крик, а вирок. Повітря стискається, як обруч навколо голови.
Я хитаюсь, тримаюсь за стіну, але ноги ватяні.

— Пробач… — хриплю, але слова ковзають крізь нього. Він уже поруч.

Його рука — крижана — торкається моєї грудей. Раптом щось рветься всередині.
Темрява. Хвиля. Порожнеча.

Розплющую очі. Стою перед дзеркалом. Серце б’ється чітко, тіло дихає легко.

— Нарешті…