Лідія Вікола - Наречена з дна озера сліз, Лідія Вікола

Дарма спитала.

— Розумієш, — раптом продовжив він, — всі ці книжки не зовсім справжні, вони існують тільки в межах цієї кімнати. Тому позичити не можу. Але я працюю над цим.

— Шкода. Я б із задоволенням щось почитала.

— Гадаю, це можна влаштувати, — здивовано поглянула на шефа. — Приходь сюди і читай. Буду радий твоїй компанії.

Мені знадобилась хвилина, щоб усвідомити те, що щойно почула. Невже це відбувається насправді? Широко усміхнулась. Захотілося розкинути руки і кружляти, весело сміючись. Вже і забула, коли востаннє так себе почувала.

— Дякую! Тоді і ви приходьте до мене в озеро, — від хвилювання почала молоти бозна-що, але зупинитися не могла. — Хоч там немає бібліотеки, але можна лежати і дивитися на риб і на зорі.

— Дякую за запрошення, із задоволенням прийду, — тепло усміхнувся мені шеф. — І ще, Лоро, моє ім’я — Генрі. І на «ти».

До такого ні життя, ні смерть мене не готували. Ні разу не чула, аби хтось з наших звертався до нього якось інакше, ніж «шеф» і на «ви». Може я сплю чи марю?

— Добре… Генрі. То я вже піду? — несміливо запитала, боячись, що якщо залишусь — втну якусь дурницю, за яку потім буде соромно.

— Йди, але будь обережною. А я поки поміркую над тим, як відбити тебе від перевірки.