Христина Вілем - Істина крові, Христина Вілем

3.1

Перекладів залишилось зовсім небагато і, оскільки робота все одно не йде, Віта вирішила пошукати у неті туристичні агенції та їх пропозиції. Вона знайшла дві, які займались зеленим туризмом, але на цьому оглядини закінчились. Прийшли нові клієнтки, одразу п’ятеро дівчат із документами на одруження у Чехію. Віта просто бачила, що це будуть шлюби з розрахунку. У поведінці дівчат не було радісного очікування чи хвилювання, їх цікавило лише, чи встигнуть перекласти та легалізувати папери за три дні, якщо треба – доплатять за терміновість.

Віта дивилась на них і намагалась не згадувати… Зрештою, це не її справа, кожен влаштовує життя так, як вважає кращим для себе.

– Добре, ми постараємось встигнути. Зайдіть у п’ятницю о четвертій.

Дівчата вийшли і Віта підійшла до вікна.

– Малолітні кар’єристки.

– Мар’яно, чому малолітні? Їм від двадцяти п’яти до тридцяти.

– Тому що років через п’ять їх за кордоном ніхто не захоче, там люблять наших молоденьких. А ці хочуть вхопити куш, поки є можливість.

– Ти завжди така зла? Якось не помічала раніше.

– Я не зла, я говорю правду. Ви ж самі так думаєте, я бачила, як ви на них дивились.

– Це не має значення, вони такі ж клієнти, як і всі інші.

– Так, але чому тоді ми виконуємо їх замовлення без черги, та ще й без доплати за терміновість?

– Мар’яно!

– Що?

– Може котрійсь пощастить.

– Аякже. Я пішла працювати.

Віту здивував такий несподіваний вибух дівчини. Мар’яна ніколи не була агресивною чи непривітною із клієнтами і взагалі, це на неї не схоже. Віта знала, що у дівчини серйозні стосунки, з нареченим начебто проблем немає, а до таких клієнток завжди ставилась, скоріше із жалістю, аніж вороже.

Надвечір голова нарешті перестала боліти і Віта взялась наздоганяти втрачене. Працювалось, на диво, швидко та легко і вона подумала – якщо завтра не з’являться нові клієнти, то у п’ятницю у них буде скорочений робочий день. Їй вперше за три роки захотілось все покинути і відпочити, пожити безтурботним життям хоча б кілька тижнів. Дівчата впораються без неї, агентство працює, як добре налагоджений механізм, чеською, крім неї, перекладає Оксана, тому можна сміливо відпочити. Було б добре. Але... Віта прекрасно розуміла, що більше двох тижнів без роботи не витримає.

У принтері закінчився папір і, відвівши погляд від монітору, Віта побачила, що офіс порожній, а на годиннику майже сьома. На ходу одягаючись, жінка замкнула двері і вибігла на вулицю.

У повітрі відчувалась задуха, Віта ще встигла подумати, що це до дощу, як у голові запаморочилось і вона ледь не впала. Хтось підхопив її в останній момент. Віта була певна, що це Олег, але відкривши очі побачила над собою чуже обличчя і темні, майже чорні очі, що напружено розглядали її.

Жінка вже хотіла подякувати за допомогу, але раптом її заціпило від думки, що це, можливо і є той самий маніяк. Їй здалось, що вона відчуває наскільки сильно зблідла, аж до відчуття колючого холоду у кінчиках пальців.

– Вибачте, якщо налякав вас, - він підвів Віту до лавки і допоміг присісти.

– Дякую, - Віта з усіх сил старалась опанувати себе і кашлянула, - мені вже краще.

Вимучена усмішка мала означати, що хоч вона і вдячна, але буде добре, якщо він уже піде. Але чоловік не поспішав, він уважно розглядав її обличчя, змушуючи Віту нервувати ще більше.

– Думаю, буде добре, якщо ви зателефонуєте... – чоловік перевів погляд на її руки, - ... чоловікові.

Намагаючись вгамувати тремтіння, Віта вийняла телефон і набрала номер Олега. Він відповів після першого гудка.

– Прийди по мене, я біля офісу, сиджу на лавці.

Якийсь час Олег мовчав.

– Це жарт?! Я тут хвилююсь, а ти собі сидиш на лавочці?! Між іншим, на дворі вже темно.

– Олежка, вибач, але мені стало погано і я не можу...

– Що сталось?

– Я ледь не зомліла, але мені допоміг... - Віта подивилась на незнайомця.

– Андрій. Мене звати Андрій Кириленко, капітан карного розшуку у відставці.

Віта мимоволі заспокоїлась. Все ж таки міліціонер, хоч і колишній.

– …капітан міліції у відставці, він допоміг, коли я мало не впала посеред вулиці.

– Я буду за десять хвилин, нікуди не йди.

Час тягнувся неймовірно довго, Кириленко мовчки розглядав Віту, а вона не могла вимовити ні слова поки в думках роїлись нав’язливі питання: чому він не йде? Чому так уважно розглядає її?

Віта опустила очі і стиснула телефон, щоб зупинити тремтіння у руках. Страх знов повернувся і здавалось, що на неї дивляться із усіх боків одночасно.

– Віта!

– Олежка, нарешті!

Чоловіки мовчки розглядали один одного. Кириленко підвівся з лавки і подав Олегові руку.

– Дякую, що допомогли моїй дружині.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍