Христина Вілем - Істина крові, Христина Вілем

3

Віталіні ніяк не вдавалось зосередитись на роботі, думки плутались, тіло наливалось такою втомою, наче вона недосипала кілька ночей, страшенно боліла голова. Кава допомагала ненадовго.

– Вам погано?

– Прошу?

– Вибачте, але ви така бліда. Може вам погано?

– Не знаю. Голова болить дуже і спати хочу.

– Це на зміну погоди, певно буде дощ. Я іду у кафетерій, принести вам щось?

– Навіть не знаю, - Віта заплющила очі, подумки пригадуючи асортимент, - салат «Наполі» і великий медовий кекс.

Карина вийшла, а Віта чомусь згадала той день, коли таткові вперше заплатили за картину доларами. Вона ніяк не могла визначити стан батьків, здавалось, вони радіють і в той же час не можуть повірити. А тоді мама сказала:

– Гроші треба правильно зустріти, тоді вони затримаються у нас надовго.

Ввечері мама влаштувала справжнє святкове застілля — вино для батьків, сік для Віти, салати, тушковане м’ясо, запечена риба, розсипчастий рис і Київський торт. Віта навіть зараз могла згадати смак кожної страви, бо в той день вона нарешті наїлась. Мама лише раз зробила їй зауваження, попросивши, щоб вона не ковтала шматками.

Так само досі Віта пам’ятає, якими очима мама дивилась на неї того вечора. Здавалось, вона почувається винною за те, що сім’я мусить обмежувати себе у всьому, що її скупої платні держслужбовця не вистачає навіть на те, щоб нормально поїсти.

Від того дня життя Віти кардинально змінилось. Після зимових канікул вона прийшла у школу в новеньких чобітках і шубці, а вже до кінця дня від її піднесеного настрою не залишилось нічого. Еліта класу, яка сама себе називала новомодним словом мажори, цілий день кидали в її бік зацікавлено-глузливі коментарі, а ті, з ким вона раніше була в одній компанії — уникали.

Перший тиждень був, напевно, найгіршим за весь час навчання, Віта почувалась самотньою, зневаженою одними та ігнорованою іншими. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому так, адже в школі їх вчили, що треба підтримувати одне одного, радіти успіхам інших, натомість вона відчувала у свій бік лише злість та заздрість. Віта вже починала ненавидіти свій новий одяг, здавалось, що саме він поставив її поза класом, адже раніше все було так просто, вона знала, хто друзі, а кому байдуже до її існування.

Новим початком стали слова керівнички:

– Діти, запишіть у щоденниках: в суботу на пів п’яту батьківські збори. Я пройду рядами і підпишу, а завтра ви покажете мені підписи батьків. Віталінко, твій батько зможе прийти?

Клас завмер, а Віта ніяк не могла усвідомити, що то говориться до неї. Вона недовірливо оглянулась, хоча знала, що в класі тільки у неї таке ім’я і побачила очі мажорів — ніякого глузування чи насмішки, лише холодна цікавість і розуміння.

– Віта?..

– Я… я не знаю. Я запитаюсь.

– Добре, - вчителька поставила розмашистий підпис у її щоденнику, - можете йти додому.

Через два дні Віта отримала запрошення на день народження від однокласниці. Принцеси. Вона всю дорогу несла у тремтячих руках золотисту листівку з твердим переконанням, що нікуди не піде. Віта лише собі зізнавалась, що заздрила заможним однокласницям, їх гарному одягу, розмовам про відпочинок біля моря, про те, кому що обіцяли купити батьки за гарні оцінки. Їх життя здавалось яскравим та насиченим, а зараз вона розуміла, що не знає, як поводитись у їх компанії, їй немає що розповісти, нема чим похвалитись. Її сім’я почала жити набагато краще, але не настільки добре.

Мама прочитала запрошення і стисла губи так, що вони втратили колір, тоді повільно видихнула і усміхнулась.

– Ти вже вирішила, що подаруєш Риті?

– Я не піду.

– Підеш. Ти ж не хочеш образити однокласницю?

Віта дивилась на маму нерозуміючим поглядом, адже вона ж знає…

– Я не хочу.

– Вітусь, ти повинна піти.

– Але для чого? Вони мене не люблять!

– Ти потім зрозумієш. Я впевнена.

 Попри побоювання, день народження минув добре, ніхто не ставився до Віти, як до чужої і їй було навіть весело. В кінці вона подумала, що мажори такі ж діти, як і інші, просто живуть краще. А в понеділок так вийшло, що вона увійшла в клас одночасно з Ритою і та з порогу зробила ущипливе зауваження одній з дівчат. Клас вибухнув сміхом, а Віта відчула, як жар піднімається шиєю до обличчя. Колишні подруги дивились на неї відверто вороже, а Рита вичікувально. Секунди було достатньо, щоб зрозуміти і вирішити – вона ніколи не буде такою. Навіть якщо у неї ніколи не буде справжніх друзів.

– Вибачте, дівчата, але я не виспалась, – Віта підійшла до парти і почала викладати речі, – допомагала таткові вибирати картини. Сьогодні він везе їх на виставку у Прагу…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍