Владислав Рікі - Полтавська казка, Владислав Рікі

– Ні. Не можу. Але я можу свої думки видати за твої. Тому ти вважав, що дієш сам.

– Я більше не хочу, щоб ви так робили! – різко сказав хлопець. – Мені це не подобається!

– А якщо доведеться тебе рятувати, як я це зроблю? Мені не хочеться втратити цей шанс…

– Ні! Я не хочу! Не хочу! – закричав Святовір.

Цієї миті стіни льоху почали здригатись та рушитись. Свят прокинувся у своєму ліжку, весь у холодному поту.

Весь день Святовір не міг викинути з голови свій сон. Відволіктись комп’ютером не виходило, навіть улюблені комп’ютерні ігри не допомагали. Все здавалося настільки реальним, ніби всі його минули роки вели саме до цієї миті. Море суперечливих думок розривало голову. Але йому хотілось одного – позбутися всього, що пов’язано хоч якось з відьмою. Початок був невдалим, то далі буде лише гірше. Та і що на нього чекатиме? Її дії можуть призвести до позбавлення його волі. Він не зможе ніяк доказати того, що це не він увірвався до квартири і пограбував її. А якщо стверджуватиме, що то відьма, то його приймуть за божевільного і відразу відправлять до психлікарні. Все, дурка привіт! Треба було позбавитися цих видінь, і що швидше, то краще. Тож Святовір вирішив поговорити з Властою, щоб та дала йому спокій.

Час спливав повільно, але нарешті день змінила ніч. Лежачи у ліжку, Святовір довго не міг заснути, ворочався, перебираючи слова, які він скаже Власті. Він мав переконати її покинути його свідомість.

Темрява. Чорна, непроглядна темрява навкруги. Тиша. Така гнітюча, що, здається, ніби тіло стискають зовні. Свят відкрив рота, намагаючись покликати Власту. Та голос пропав, він не міг видати жодного звуку. Раптом щось стиснуло його горло та легені так, що він не міг дихати. Святовір хотів прокинутися, але не міг, тіло не слухалось його, ніби сковане невидимими кайданами. Він перебував у двох світах одночасно. Відчуваючи своє тіло у своєму ліжку, він намагавсь вдихнути повітря, але це йому не вдалося. Віки стали настільки важкими, що він не міг розплющити очі, лише відчував як невідома сила продовжувала душити його наяву. Розум намагався чинити опір, Свят знав, що йому лише потрібно відкрити повіки, щоб це зупинилось. Але нічого не виходило. Повітря. Він задихався. Смерть показувала вразливість людини. Здоровий глузд казав, що з цієї пастки йому не вибратись, він безсилий проти незбагненних явищ. Без кисню мозок почав гаснути, як і життя. Темне провалля дедалі сильніше тягнуло Свята за собою.

У темній  безодні раптом з’явився вогник, що швидко наблизився. Святовір зупинився за два метри від мідного котла, де на вогнищі  кипіло єство чарівництва.

– Я тобі дала день на роздуми, – голос Власти пролунав ззаду, – щоб ти добре поміркував над тим, як нам разом зробити так, щоб я віднайшла спокій, – вона вийшла із-за спини хлопця і кинула травину до котла. – Але твої думки мені не сподобались. Схоже, ти ще не зрозумів – ми пов’язані, ми одне ціле. Твоя кров у моїх кістках. Розірвати цей зв’язок можна лише в єдиний спосіб – коли мій дух нарешті покине ув’язнення під скринею. Тож краще міркуй, як виконати те, що наготовила тобі доля.

– Мені всього шістнадцять років! – скрикнув Свят. – Я не знаюся на магії, я не володію диво-силами. Я нічого такого не вмію і не знаю! Як ви хочете, щоб я вам допоміг? Я неповнолітній, у мене навіть грошей немає, щоб викопати ваші кістки та поховати їх на цвинтарі!

Помішуючи дерев’яним черпаком вариво, відьма лише посміхнулась. 

– І чому ви постійно смієтеся з усього, що я кажу? – з розпачем додав хлопець.

– Заспокойся, – сказала Власта. – Я сміюсь лише тому, що ти не хочеш мене чути і робиш поспішні висновки. Ти говориш, що нічого не знаєш і нічого не вмієш. Добре. А як щодо прочитаного в книзі? Невже ти вважаєш, що ці знання нічого не варті? У тебе вже є основа. Так, ти поки що не знаєш, як правильно їх використати, але для цього лише потрібен час. Моя тобі порада – слухай мене і роби, як я кажу.

– Ви хочете, щоб я вас слухався, це для того ви душили мене? – перебив Власту Свят.

– Я тобі показала те, що відчуваю сама, – холодно промовила Власта. – До цього не можливо звикнути. Ця мука зі мною вже багато років, а ти побув у ній лише хвилину. Так, я пустила тебе у свій світ. Наші долі тепер переплетені, і, можливо, ця мука надалі стане нашою спільною. Тож краще тобі все ж таки виконати призначення долі, а не супротивитись їй. Що швидше ти розберешся з цією справою, то швидше мене позбудешся, – вона зробила паузу, її погляд став твердим.

– Тож дослухай мене до кінця і не перебивай. Я не закінчила розповідати свою історію. Хоча тобі, може, і не цікаво, з чого все почалось. Але я розповім, бо тобі потрібно буде зібрати мої речі, а без цієї історії у тебе виникне багато запитань. Так от, щоб їх не було, слухай уважно зараз.

– Ти знаєш, що ми, пробуджені, збирались на Лисій горі. Та те, що тобі відомо – вигадки. Ми збирались для того, щоб поділитись своїми працями та пізнати щось нове. Потім ми приймали до своїх лав неофітів – молодих пробуджених. Та поки старші вибирали новачків, до мене підійшов хлопчина і запросив до іншого, меншого вогнища. Чомусь я не вагаючись пішла за ним, – Власта на мить задумалась, ніби знову бачила ту сцену. – Сім почесних пробуджених стояли біля вогнища. Мене підізвала одна з них – вже дуже стара. Її кволий голос говорив мені про те, що вона скоро полишить цей світ. Досі не знаю, чому саме мене вона вибрала. Але я отримала з її рук книгу і настанову – ніколи не брати учнів. Книгу я мала також передати наступниці, коли дійду її стану, але більше ніхто, окрім мене, не мав бачити її вміст. Як обирати наступницю – стара мені не повідала, вона просто відійшла у вічність прямо у мене на очах. Шість почесних старців, не промовивши ні слова, взяли на плечі померлу і полишили мене. Ця дивна ситуація змусила повірити шановній, тому я відразу покинула гору та пішла додому.

– Книга виявилась не простою. Її написала Вальбурга, про яку я до того чула лише чутки. Казали, що вона була пробудженою ще з дитинства. Злякавшись її здібностей, родичі віддали дівчинку до монастиря. Там, маючи доступ до старих рукописів, вона віднайшла своє справжнє покликання. Те, що змогла, вона роками копіювала у свою книгу з шовковими сторінками. Та вийшло так, що її брат забрав її з монастиря до своєї місії. Вальбурга у монастирі набула ще більшої сили. Коли вони перетинали море, вона заставила вщухнути бурю, яка там розігралась. Подейкують, що її навіть слухались тварини. Вона вважалася однією з наймогутніших пробуджених у світі. Можливо, саме через страх перед її силою, книгу було поховано разом із нею. Та люди сліпці, вирішили перепоховати її тіло. Можливо, цьому посприяли пробуджені, бо самі вони не могли добратися до книги. Люди зняли печать, дістали тіло, а хтось заволодів книгою. Там дійсно чудові знання. Але є й недописані сторінки. Можливо, Вальбурга навмисно їх не дописала. Вічне життя – це спокуса для багатьох. Якось я навіть спробувала продовжити підібрати незакінчений обряд. Та чомусь мені вічне життя здалось не до смаку. Тому я полишила ту справу. Через три роки, коли я знову пішла на Лису гору, виявилось, що декілька неофітів виявили бажання стати моїми учнями. Одна з них чекала на мене усі ці три роки. Я відмовила усім. Але нав’язлива молодиця почимчикувала потайки за мною. Занадто пізно я помітила її – тепер вона знала, де я мешкаю. Її постійні переслідування та наполегливість сильно мене дратували. Я розуміла, що вона не просто так хоче стати моєю ученицею. Їй потрібна була книга. Тож я вирішила сховати рукопис. Він покоїться неподалік, ти вже був у тому місці. Шар-гора першою спала мені на думку. Її сильна енергетика змогла б утримувати схованку у безпеці. Моя відсутність спантеличила переслідувачку. Коли я повернулась, відразу було видно, що в моєму будинку копирсались.