Владислав Рікі - Полтавська казка, Владислав Рікі

Чтиво було дуже цікавим. Книга виявилася приголомшливою. Ніде раніше Свят не зустрічав таких текстів: сторінка за сторінкою перед ним відкривалися прокльони, закляття, намолювання, ворожба, чарування, рецепти зілля, незрозумілі піктограми. І навіть були схеми, де лініями були з’єднані повір’я, прикмети та забобони.

Те, над чим Святовір сміявся раніше, тепер набуло іншого осмислення, певного зловісного сенсу. Невже це все дійсно працює у нашому світі? Батько мав рацію, коли казав, що технології нас погублять. Віддалившись від природи і знань пращурів, люди стали інструментом для таких, як ця відьма, яка спокійно використовувала їх, як річ, як бездушні предмети. І від припущення стало моторошно...

За три дні Свят прочитав та уважно роздививсь все, що містилося у цій книзі. Він заглиблювався у відьомські записи, вивчаючи кожен символ, кожен рецепт. Знання, які він отримав, лише розпалили цікавість, чомусь кортіло дізнатись ще більше, проте у комп’ютері майже нічого корисного на цю тему не було. І знову глухий кут. Що йому робити далі з цими знаннями, з цією містичною мудрістю?

Друзі гукали на вулицю, та страх частково ще був присутній, все ще тримав його. Святовір відмовлявся, посилаючись на нездужання – краще декілька днів провести вдома, у безпеці чотирьох стін. Єдиний страх, що залишився – це можливість зустрітися віч-на-віч із відьмою. Що може зробити стара? Як відреагує? Це все для нього залишалося найбільшою невідомістю.

Ніч виявилася неспокійною. Червоні очі, які вже стали постійною атрибутикою його снів, почали набувати жіночих рис. Щойно обличчя намалювало чіткі контури, Свят прокинувся у холодному поту. Було моторошно. Вгамувавши серце, що шалено калатало, хлопець запевнив себе, що це його далека родичка і вона щось хоче йому повідати. З цією думкою він насилу знову заплющив очі, намагаючись заснути.

Наступний сон був настільки ясним, немов усе відбувалось наяву.

Свят шов мертвим селом Поділ. Круки, кружляючи над головою, супроводжували його до відьминої хати. Підійшовши до отвору на підлозі, Святовір стрибнув у низ. На скрині сиділа жінка у сірому вбранні. Волоси заплетені у косу відкривали округле бліде обличчя чорнобрової незнайомки. Очі, ті самі червоні, що переслідували його, тепер дивилися прямо на нього.

– Не бійся мене, – проговорила першою жінка, її голос був м’яким, немов шелест сухого листя.

– Я і не боюсь, – відповів Свят, стискаючи кулаки. – А правду каже мій батько, що ви відьма?

Жінка несподівано засміялась – дзвінко, немолодо, з легким присвистом.

– Можеш називати мене як завгодно, – знизала вона плечима, – я до цього звикла. Люди століттями дарували нам різні імена, хоча ми звали себе пробудженими. Та мені хотілося, щоб ти звертався до мене Власта.

– А-а…

Чаклунка перебила Свята, різко піднявши руку.

– Тільки не бабкай і не тіткай, тільки ім’я Власта. Зрозумів?

Святовір несміливо продовжив:– Скажіть, а чи правда, що ви вміли літати на мітлі?

Власта знову розсміялась – її сміх лунав, немов скрегіт старих дерев.

– Який ти кумедний. Якби я вміла літати, то знайшла б собі місце краще, ніж це, щоб спокійно спочити. А так, як бачиш, мій дух прикутий до цього льоху. А тіло... – вона показала на землю під скринею. – Моє тіло поховане тут. Лише завдяки твоїй крові, яка просочилася до моїх кісток, я знайшла зв'язок з тобою.

– Хто... хто так вчинив з вами? – прошепотів Свят, відчуваючи, як холоне. – За що?

– Ой, Святику, багато лихих людей навколо мене було. Та краще розповісти все з початку, бо надія лишилась тільки на тебе, що ти допоможеш мені віднайти спокій, – Власта на мить завмерла, її погляд став відсутнім, ніби вона дивилася у минуле.

– Я природжена пробуджена. Мої здібності проявились, коли я ще була малою, навчилась ходити, але не вміла розмовляти. Якось до нашого села завітали військові, щоб переночувати. До нашої хати прийшло троє людей, один з яких був тяжко хворий. Я підійшла, взяла його за руку, подивилась у вічі... і відразу знала, що робити. Розвернувшись, я пішла до печі. І тягнулась до всього, що мені потрібно було. Мати намагалась мене прогнати, але один з військових все ж таки з цікавістю став подавати мені все, що я хотіла. Він дивився, як я маленькими рученятами ламала сухі трави та кидала їх до ступи. Він навіть допоміг мені розтовкти їх і залив окропом. Він мене зрозумів і напоїв свого товариша, і вже  до ранку той був майже здоровий, — пальці Власти мимоволі повторювали ті давні рухи.

– Після того мати почала всюди брати мене з собою. Мене знали як малу знахарку. Згодом з подругами я стала ворожити. Все, що я робила, було лише для них. Однак вони бачили у мені суперницю, яка може заворожити їхніх коханих. З того й почалося моє горе. Я втекла звідти. Та й на новому місці мені солодше не стало. Парубки тягнулись до мене, а я їм відмовляла. Доводилося готувати зілля, обпоювати їх, щоб смиренно поводилися. Відтоді я для них стала відьмою. Я зрозуміла – куди б не тікала, всюди мене переслідуватиме та сама доля. Тому я повернулась до рідного села. Відмовилась тим, що до церкви у Київ ходила.

– А ви хіба можете ходити до церкви? – здивувався Свят.

– Ти коли читав книгу, намолювання бачив?

– Та-ак.

– Запам’ятай: у поселеннях найбільш енергомістке місце – це церква. Хоча у твоєму часі це може бути вже щось інше, що завгодно. За моїх часів люди залишали частку себе у церкві. А пробуджені приходили туди, щоб знайти нові можливості.

Свят замислився, а потім додав:

– Мені хотілося б ще знати, навіщо мені та книга була потрібна?

– Вона потрібна була мені. Коли ти підібрав ті монети, я оберігала тебе. І мені закортіло знати, які сучасні пробуджені і що вони знають та вміють. Оскільки я знаю про твій час лише те, що знаєш ти, то ось і результат.

– То ви що... можете мною керувати? – обережно запитав Святовір.

Знов пролунав веселий сміх у замкненому просторі льоху.