Людміла Лонковська - Залізний генерал. Уроки людяності, Людміла Лонковська

— Сам собою Залужний людина позитивна, влучно жартує, коли потрібно підтримати особовий склад. До нього завжди можна було зайти за порадою, якщо виникали труднощі. Коли йдеться про службу, він дуже чіткий.

До Валерія Федоровича без проблем заходили в кабінет поговорити чи й пожартувати, пригадує Валерій Колєсніков, який тоді командував інженерно-технічною ротою групи інженерного забезпечення. Залужний завжди запитував, як і в кого справи.

— Одного разу я прийшов відпроситися, бо мав підвезти свою дитину. Він відпустив мене зі словами: «Служба в першу чергу, а сім’я — поза чергою». Ніколи не відмовляв, коли йшлося про родину.

Про роки служби між 2007 та 2009 військовослужбовці 24-ї бригади, з якими я перетнулася на сході у 2023, розповідають, що навчання тоді проводили лише з одним бойовим підрозділом, а вся бригада працювала на його підготовку, щоб провести радше показові навчання. Запитую про повсякденне життя. На обличчі Колєснікова гірка посмішка.

Він пригадує, що грошей майже не виділяли.

— Якось «згори» різко наказали всім займатися спортом. Пішли телеграми: підготувати в кожному розташуванні спортивний куток. Потрібно встановлювати турніки, спортивне обладнання, а грошей на це ніхто не давав. Валерій Федорович разом із заступником періодично заходив у казарми. Спокійно так: «Не густо, не густо. Але нічого, нормально». Завжди позитивний. Піднімав настрій. Не так, як інші, які могли тільки накричати, дати взбучку. Навпаки — підтримував.

— У 2021 році я вже був на пенсії й пішов зі служби не з хорошими думками про армію, адже бачив, що відбувається, які люди керують. Коли дізнався про призначення Валерія Федоровича Головнокомандувачем, подумав — щось у цій державі змінюється на краще, — говорить Андрій Маковський, тодішній начальник штабу батальйону матеріального забезпечення.

Валерій Колєсніков помітив, що Залужний пам’ятає кожного, з ким служив. Тож зустрівшись, питає: «Ти як? На якій посаді зараз служиш?». Сергій Бабак згадує, як Залужний уже вчився в академії й вони зустрілися в коридорі.

— Він ніс якийсь картридж, руки в чорнилах. Каже: «Вибачай, обійняв би, але руки брудні». Мені дуже приємно, що він уже на вищій посаді, але пам’ятає мене, не задер носа.

На стратегічному рівні вже відбувалися зміни, однак на оперативному й тактичному їх не відчували. Саме розрив між тим, що відбувається в стінах Генштабу, і тим, що відчувають комбриги й комбати, Валерій Залужний, ставши Головнокомандувачем, і намагатиметься долати. Прийшовши на посаду, він поділився зі мною, що реформа системи військового управління так і не дійшла донизу. І це слід виправити. Утім, йому довелося не трансформувати ЗСУ, а боротися за існування держави.

«Тотальне скорочення армії зупинилося десь у 2005–2006-х, — вважає Віктор Назаров. — Тоді розробили Програму розвитку ЗСУ, до чого я мав стосунок. У 2007 році її затвердили. Тоді ми зафіксували на військовому рівні склад Збройних Сил — той, який залишався незмінним до початку агресії 2014 року. Тоді ж, у 2006 році, виник перший стратегічний задум застосування ЗСУ та інших військових формувань. І вже цей задум передбачав війну з Росією».

Перший стратегічний задум застосування ЗСУ у війні з Росією виник 2006 року. Серед семи сценаріїв розвитку подій у безпековому середовищі України останні чотири стосувалися Росії. Того року вперше зброю розвернули в бік Росії, а не Заходу, як це було з часів СРСР.

У тому документі прописали сім сценаріїв розвитку подій у безпековому середовищі навколо України. Перші три стосувалися ліквідації наслідків катастроф, піратства й миротворчої операції, притаманні мирному часові. «А вже четвертий — це фактично те, що відбулося в Криму. П’ятий — те, що відбулося на Донбасі. Шоста ситуація — те, що відбулося на Донбасі після вторгнення російських військ. А сьома — це вже повномасштабна війна з Росією. І це все в документах прописали вже тоді. Усі керівники знали про це. Навчання проводили відповідні. Уперше ми розвернули зброю не в бік Заходу, а в бік Росії», — продовжує Назаров.

Але що з цими напрацюваннями було далі?

«Коли до влади прийшов Віктор Янукович, міністру оборони Михайлу Єжелю доповіли про наші плани в „темній кімнаті“. Міністр був вражений. Сказав, що ті, хто розробляли сценарії, усі збожеволіли. „Ми не можемо воювати з Росією — вони наші друзі. Я цього ніколи не буду доповідати! Приберіть, я не хочу цього бачити“. А Янукович узагалі нічого не сказав. Це питання навіть не розглянули, — згадує Віктор Назаров. — Із 2010 року жодна наша спроба легалізувати, оновити план або залучити самого Януковича не мала успіху. Він так і не прибув у Генеральний штаб і з документами не ознайомився. Останній варіант задуму, який відправили наприкінці 2013 року, повернувся як нереалізований».

У 2009 році Валерій Залужний став командиром 51-ї окремої механізованої бригади.

2012 рік займає особливе місце в цій історії. У всіх статтях про генерала часто наголошують, що він не служив у радянській армії й не вчився ні в радянських, ні в російських інститутах.

Але 2012 року Валерій Залужний як взірцевий офіцер і відмінник отримав можливість здобути найвищий оперативно-стратегічний рівень підготовки у Військовій академії Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації. Військова співпраця двох країн усе ще тривала, хоча вектори майбутнього розвитку ставали все більш протилежними — Росія бачила Захід своїм ворогом, Україна — союзником.

Того року відбулася зустріч генеральних штабів України та Росії. Начальником Генштабу ЗСУ був нині покійний Григорій Педченко. У Росії — Ніколай Макаров, який у тому ж році отримав звання героя за успішне керівництво військами під час війни в Грузії в 2008 році. Неформальна зустріч пройшла в Брюсселі.

«Після цього група наших офіцерів на чолі з заступником начальника Генштабу поїхали в Москву, — говорить Назаров, який також був серед тих офіцерів. — Вони [російські офіцери] нас зустріли. Зміст їхніх розмов був десь такий: давайте разом проти Заходу, ми вас полюбимо, ми вас озброїмо, усе дамо, будете як сир у маслі купатися, разом проти дикого Заходу». Те, що за двадцять років після розпаду СРСР вони все ще про це говорять, здивувало Назарова. «А потім вони збагнули наші стратегічні плани 2006–2007 років. Потім була ця знаменита Мюнхенська промова Путіна[1]. І всі пазли склалися купи. Я так розумію, що в них уже було розуміння, що вони сюди [в Україну] підуть».

У Військовій академії Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації було лише одне місце для представника України, і його мав отримати Залужний. Але в останній момент віддали місце іншому.