Людміла Лонковська - Залізний генерал. Уроки людяності, Людміла Лонковська

усіма підтримував приязні взаємини, був товариським, скромним і наполегливим. Він завжди був найкращим у службі. Військова справа стала його непохитним вибором.

Якраз на той час припав і досвід батьківства. 2002 року народилась донька Христина, тож службу доводилось поєднувати із сімейними клопотами. «Ми жили в гуртожитку на території військового інституту. Тато приходив зі служби, щоб доглядати мене і двоюрідну сестру. Він сам готував їсти, одягав нас, водив на прогулянку, купав, вкладав спати й знову йшов на службу. Навколо нього мала бути ідеальна чистота, тому він скрізь ретельно прибирав, мив підлогу, застеляв ліжка, збирав розкидані іграшки.

Він постійно щось вигадував. Якщо в мене не було якоїсь іграшки, він міг сам її змайструвати. Я хотіла літак, і тато зібрав його з якихось лінійок і інших дрібничок. У військовому містечку не було гойдалки, тож він зробив її. Він навчив мене підтягуватися, грати у футбол. А потім ще й водити авто та поводитися зі зброєю».

То був час, коли зарплати військовим подовгу не виплачували, армія взагалі не була в пріоритеті держави. Тривала «велика приватизація», поставав бізнес. Деякі офіцери залишали службу й шукали себе деінде, де будуть гроші й стабільне майбутнє. У ті роки з дистанції міг зійти не один майбутній генерал.

Артур Залужний, утім, не пам’ятає, щоб його брат колись думав покинути військо. «Якщо бувають люди, народжені для військової справи, то Валерій саме такий. Хай би що було, він казав: „Треба триматись“. Пам’ятаю, коли я вже вчився у військовому ліцеї, то приходив у звільнення до нього в гуртожиток. Якось я приїхав улітку. Йому та іншим не виплачували зарплату, але давали пайки. І вони на тих сухпайках жили. Військова справа, здавалося, була настільки його, що жодні умови не могли від неї відвадити».

II

«Заметіль — 2022». Ми можемо втратити країну

За дванадцять днів до повномасштабної війни Валерій Залужний кричав на нараді, що йому взагалі не притаманно. Тривали навчання. Під час цих навчань війська мали стати в бойові порядки й у них починати воювати. Але обрана тактика призводила до нашої поразки.

«І я був не те що незадоволений, я був украй обурений! От я рідко зриваюся, але тоді зірвався. Там сиділи дуже поважні люди, це були генерали, командувачі угруповань. Вони мали вступити в бій. Я кричав тоді просто благим матом. Я пояснив їм, що вони мають робити. Я пояснив: якщо вони цього не зроблять, ми втратимо не тільки свої життя, ми втратимо цю країну», — ділився Залужний.

Командно-штабні навчання «Заметіль — 2022» почалися 9 лютого. Їхня публічна мета — набувати та нарощувати спроможності Збройних Сил, але насправді за навчаннями Генштаб розгортав війська на загрозливих напрямках, щоб відбивати удар Росії, готувався до оборони Києва та інших міст, створював систему фортифікаційних укріплень.

За двадцять днів до повномасштабної війни Валерій Залужний уперше кричав на нараді. Навчання «Заметіль—2022» поки показували результат, за якого Україна програє.

Вдихаючи дим електронних цигарок, які з осені стали постійними на його робочому столі, Валерій Федорович пояснював мені на пальцях, що військова справа — це математика. І баланс сил складався не нашу користь. «Якщо вони посунуть на всіх напрямках, усіма підготовленими батальйонно-тактичними групами, ми протримаємося 20–21 день», — чітко, навіть беземоційно, ніби рубаючи слова, говорив він.

Чи не щодня Головнокомандувач і начальник Генштабу по кілька годин проводили в «темній кімнаті» — так називається приміщення з найвищим рівнем секретності, де планують застосування Збройних Сил.

Готуючись відбивати російський наступ, наші війська постійно рухалися, командні пункти та армійська авіація переміщувалися. Усе це відбувалося непомітно вночі. «Ми не могли собі дозволити гнати колону техніки вдень, бо люди були на межі зриву. І зауважте, жодної публікації в інтернеті про те, що хтось помітив пересування наших військ. На той момент бойового складу було 110 тисяч, із них 35 тисяч в районі проведення операції Об’єднаних сил. А 75 тисяч непомітно переміщувалися, займаючи позиції оборони, за що їм треба віддати належне», — згадував Головнокомандувач.

Але наші війська фізично не могли закрити весь кордон із Росією. Основні боєздатні підрозділи були в районі ООС. Це 403 кілометри фронту. А фронт, який розгорнувся 24 лютого, сягнув 2500 кілометрів. І це без узбережжя Чорного та Азовського морів. З ними це ще плюс 1 200 кілометрів.

Фронт, який розгорнувся 24 лютого, сягнув 2500 кілометрів. А з узбережжям Чорного та Азовського моря це ще плюс 1 200 кілометрів.

Валерій Залужний наполягав ще перед вторгненням: треба ввести воєнний стан у всій країні й оголосити загальну мобілізацію. Але політичне керівництво на такі кроки не йшло. Причина зрозуміла: ворогу не можна було давати підстав. Саме той факт, що російська агресія була «неспровокована», допоміг нам тримати позиції на міжнародній арені та досягти потужної підтримки. Серед інших причин: спроба не зчиняти паніку, не обвалити економіку, не спровокувати масової еміграції.

Але рішення чинити опір було ухвалено. Публічно Головнокомандувач заявив про це в січні 2022 року в інтерв’ю для телеканалу Sky News: «Збройні Сили будуть захищати країну від Росії до останньої краплі крові».

Становлення. Служба на тлі колапсу армії

На оперативно-тактичному факультеті Національної академії оборони Залужний став командиром групи, його заступником був Едуард Москальов. Нині він заступник начальника Генерального штабу ЗСУ у званні генерал-майора. Тоді, у 2005 році, двом офіцерам не вистачало зарплатні командирів, щоб підтримувати сім’ї. Тож ночами по черзі чоловіки підпрацьовували охоронцями в нічному клубі. Майбутній Головнокомандувач попрацював так три місяці, а тоді знайшов інший підробіток — дев’ять місяців таксував після роботи.

Ні кінець дев’яностих, ні початок двохтисячних нічого нового до війська не принесли. «Це був період тотального скорочення армії, продажу майна, — говорить Віктор Назаров. — Мій висновок: армія деградувала. Щось нове важко пробивало собі дорогу, начебто на ногах висіли гирі, які не давали зрушити з місця. Офіцерам зарплатню не платити до пів року — підробляли хто де міг».

Після академії тоді майор Валерій Залужний став начальником штабу 24-ї окремої механізованої бригади імені князя Данила Галицького (нині імені короля Данила). Пункт постійної дислокації частини розташований у Яворові на Львівщині. Він служив там із 2007 до 2009 року й саме ці роки згадував як найважчі у своїй службі.

Сергій Бабак, тодішній начальник центру польового зв’язку бригади, пам’ятає, як під час шикування на плацу їм представили Залужного та його