Тая Смоленська, Аріна Вільде - Татусь під ялинку, Тая Смоленська, Аріна Вільде

Глава 7

Поки я накриваю на стіл, Катя копошиться біля ялинки. Вона твердо вирішила будь-що-будь чекати приходу Діда Мороза, щоб особисто попросити його виконати її бажання. І їй навіть не потрібно озвучувати мені яке. Їй не потрібні ні іграшки, ні солодощі, все про що вона мріє - щоб тато був поруч.

Я важко зітхаю і з розчуленням спостерігаю за тим, як вона стягує з дивана плед і стелить його під ялинкою. Лягає і дивиться у стелю.

- Матусю, як думаєш, коли Дід мороз прилетить? - запитує мене.

- Коли всі дітки спатимуть, - я дістаю пляшку шампанського і дивлюся на свій самотній келих, що стоїть на столі.

Може, все ж потрібно було погодитися на пропозицію матері? Все-таки стільки води витекло за ці роки, варто було б спробувати налагодити наші стосунки.

- Тоді я прикинуся сплячою, - видає Катя і заплющує очі. Я лише хитаю головою, і радію, що не показала їй куплені дочці подруги подарунки.

Колекція ляльок, яку я мала поставити під ялинку, прикрашає дорогу біля нашого будинку, тому доведеться замінити її черговим ляльковим будиночком. Сподіваюся, донька не буде засмучена.

- Катю, усе готово, - кличу доньку, але вона мовчить. Підходжу до ялинки й усміхаюся. Усе ж таки через надлишок емоцій донька заснула. Доведеться Новий рік зустрічати наодинці.

Я беру її на руки і відношу в кімнату. Вкриваю ковдрочкою, цілую в лобик і повертаюся у вітальню. Наповнюю свій келих, сумно дивлячись на час. До півночі залишилася якась година. Цього року подруги полетіли на свята на Балі, але я маю роботу й доньку, тож довелося відкинути вбік свої бажання.

Раптово у квартирі лунає трель дверного дзвінка. Я здивовано переводжу погляд у бік передпокою. Кого ще до мене могло занести?

Піднімаюся зі стільця і втомлено плентаюся до дверей, помічаючи на екрані домофона злого, як чорт, незнайомця. Що знову сталося? Адже він так поспішав.

Я відчиняю двері, наші погляди зустрічаються. Він із силою стискає щелепу, видно що йому є що мені сказати, але стримує себе. Його пальто в білих сніжинках, з волосся стікають крапельки розталого снігу.

- Ось, - простягає мені ключі від моєї машини.

- Що сталося? Вона не завелася? Але з машиною все було гаразд, - запитую зі здивуванням.

- Снігопад посилився, все навколо замело, а огляд максимум два метри. Тому сьогодні я вже нікуди не доїду. А якщо вже трапилося це з твоєї вини, то доведеться тобі потіснитися сьогодні, - чоловік нахабно протискується повз мене і знімає з себе верхній одяг. Я ж здивовано дивлюся на нього, не рухаючись із місця.

- Ти що зібрався ночувати в мене?

- Ну не святкувати ж мені Новий рік у тачці? Як то кажуть: де Новий рік зустрінеш, там і проведеш.

- Як новий рік зустрінеш, так його і проведеш, - виправляю його, з обуренням спостерігаючи за тим, як він спокійно проходить у вітальню. Немов має на це право.

- Не важливо, сенс той самий. Ну, господиня, годуй мене, я голодний наче вовк, - оголює свої білосніжні зуби, я ж закочую очі, розуміючи, що його не позбутися. Усе ж таки сама винна, потрібно було залишити його в спокої і піти додому. - Мене, до речі, Матвієм звуть, - представляється він, закочуючи рукава білосніжної сорочки.

- Яна, - приречено зітхаю і йду до кухні, щоб узяти другий келих.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍