Стружик Лев - Майнкрафт: Пригоди в Рост Нікітосі, Стружик Лев

Розділ 5. Гігантське дерево-мерія

Жако впевнено крокував до величезного дерева-мерії, а Микита і Максим, йдучи позаду, не зводили погляду з велетенського стовбура. Вони, зачаровані його красою, оглядали цей символ міста, якому вдалося пережити стільки труднощів і перемогти у численних битвах.

Коли вони підійшли ближче, Максим не витримав:

— Жако, а це дерево... Його стовбур здається набагато більшим, ніж я собі уявляв!

— Воно і є найбільшим на всій території Рост Нікітоса, — підтвердив Жако. — Діаметр його стовбура такий широкий, що може вмістити кілька десятків кімнат. І повірте, друзі, ці кімнати не просто так зроблені — вони призначені для важливих справ міста.

— Як це розуміти? — запитав Микита, роздивляючись дерево.

Жако усміхнувся, жестом вказуючи на вхід, оздоблений різьбленими орнаментами:

— Зараз побачите самі. Ласкаво просимо до самого серця нашого міста!

Всередині дерева-мерії було прохолодно і просторо, навіть затишно, хоча перше, що вражало — це масштаб. Високі стелі, величезні дерев’яні колони, що наче підтримували увесь простір, стіни, прикрашені барельєфами, а товсті гілки, що проростали крізь різні поверхи, створювали відчуття, ніби вони потрапили у живий організм.

— Оце так... — прошепотів Максим, зачарований побаченим.

— Це і є сама душа Рост Нікітоса, — сказав Жако. — Дерево підтримує все місто, і як корені впливають на здоров’я дерева, так й мешканці нашого міста є невід’ємною частиною цієї структури.

Жако повів їх довгим коридором, викладеним м’якими дерев’яними дошками, що легко гнулися під ногами. Скрізь можна було побачити знаки з надписами «Архіви», «Рада» та інші, що вказували напрямок до різних відділів дерева-мерії.

— А що в архівах? — запитав Микита, не стримуючи цікавості.

— О, архіви — це особливе місце, — кивнув Жако, зупинившись біля дверей, що вели до цієї частини дерева. — Тут зберігаються записи, документи та малюнки, які розповідають про всі важливі події нашого міста. І так само про всі виклики, через які ми пройшли. Наприклад, якщо ви хочете більше дізнатися про Дурянівську битву або Вогневу війну, то тут знайдете всі подробиці.

— І що, будь-хто може туди зайти? — з недовірою запитав Максим.

— Ні, звісно, — усміхнувся Жако. — Для доступу до архівів потрібно отримати дозвіл. Але ми відкриваємо двері для молоді під час екскурсій або освітніх заходів. Це, до речі, один із найбільш відвідуваних відділів дерева.

Вони дійшли до високої дерев'яної брами, перед якою стояли двоє охоронців у традиційних костюмах ростонікитичан. Їхні обличчя були серйозними, а тримали вони дерев'яні посохи, що нагадували гілки дерева.

— Це центральна зала ради, — пояснив Жако. — Саме тут приймаються найважливіші рішення для нашого міста.

— І що, тут вирішують усе: і про війну, і про мир, і про господарство? — здивувався Микита.

— Саме так, — відповів Жако. — Тут обговорюють питання безпеки, економіки, розвитку міста. Кожен, хто має дозвіл, може прийти й висловити свою думку або навіть подати пропозицію. Хоча треба зважати, що у залі ради, як кажуть, будь-яка боїця починається з ідей та роздумів.

— Оце так система! — захопився Максим.

— А ви думали, що управління таким містом, як Рост Нікітос, це проста справа? Як би не так! Хе-хе-хе! — засміявся Жако. — Але це ще не все. Ходімо далі.

Жако повів їх далі вузькими дерев’яними сходами, які вели на верхні поверхи дерева. Вони вийшли на простору площадку, звідки відкривався неймовірний вид на місто, яке простягалося перед ними, мов на долоні.

— Ось це місце називають „Гніздо спостерігача“. Звідси можна спостерігати за всім містом, ніби дивишся на мапу, — сказав Жако. — І це одне з моїх улюблених місць тут.

Микита і Максим не могли відірвати поглядів від панорами Рост Нікітоса, від усіх вулиць й площ, що розкривалися перед ними. Вони побачили ресторан „Саміл’є“, де закінчувалася головна алея міста, яка, здавалося, прямувала до самого горизонту.

— І це ще не все, що ми вам хотіли показати. Але поки що, думаю, вам вже достатньо інформації для першого дня, — підсумував Жако, бачачи, що друзі майже не відривають погляду від краєвидів.

— Та ну, що ти, Жако! — не втримався Микита. — Мені здається, я міг би тут жити, в цьому дереві.

— Ой, ви б не захотіли тут жити. Підйоми по цих сходах важкі, — засміявся Жако. — Але поки ми не завершили екскурсію, я маю вам ще дещо порекомендувати.

Максим зацікавлено обернувся до нього:

— І що ж?

Жако вказав у напрямку головної алеї, де сяяло вогнями місце, куди прямували жителі й туристи:

— Це — відомий ресторан „Саміл'є“. Якщо ви хочете відчути смак Рост Нікітоса, спробувати місцеву кухню, саме там вас добре приймуть. Це не просто ресторан: це — частина культури нашого міста.

— Ну от, Микито: здається, ти й казав, що голодний, — підморгнув Максим. — Саме час сходити.

— Голодний? — здивовано подивився на них Жако. — У „Саміл'є“ голодним не залишається ніхто. А ви ж хочете познайомитися з культурою Рост Нікітоса по-справжньому?

— Звісно, хочемо! — погодився Микита, киваючи. — Рушаймо!

Жако ще раз глянув на дерево-мерію, ніби прощаючись із ним на цей день, і попрямував разом з хлопцями до ресторану „Саміл'є“.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍