Taras Havrysh - Слідами дощу, Taras Havrysh

Міський відділ поліції м. Львів

Анна сиділа за столом у кабінеті, перебираючи отримані матеріали. Вона розклала перед собою фотографії місця злочину, звіт патологоанатома і власні нотатки. Артур сидів навпроти, неквапливо пив каву й крутив у руках ручку.

— Отже, що ми маємо? — Анна пробіглася поглядом по паперах. — Жертва отримала глибокі порізи обличчя ще за життя. Судячи з характеру ран, вони зроблені чимось дуже гострим, можливо, лезом.

— Схоже на якусь дивну ритуальщину, — пробурмотів Артур, відставляючи чашку. — Але найбільше мене бентежить те, що вона не була зґвалтована. Це явно не типовий випадок, коли вбивство — це лише частина іншого злочину.

Анна кивнула, перегорнувши сторінку експертизи:

— Причина смерті – один чіткий удар гострим предметом у ліву частину шиї. Судячи з рани, це було щось на кшталт вузького ножа або навіть скальпеля. Смерть настала практично миттєво.

Артур нахмурився, зиркнув на фото.

— Тобто маніяк завдав їй цих страшних ран на обличчі, але смерть наступила після єдиного удару в шию? Це ніби якась... гра?

Анна зітхнула.

— Або покарання. Він хотів, щоб вона страждала, але не зґвалтував і не катував по-іншому. Це щось особисте.

Артур відкрив рот, ніби хотів щось сказати, але натомість потер обличчя.

— Цей виродок гуляє під час грози... Розтинає жертві обличчя... І вбиває одним точним ударом. — Він скривився. — Нам точно потрібно ще копати. Інакше це тільки початок.

 

Анна сиділа за столом, перечитуючи звіт судмедексперта, коли раптово відчула, як у скронях починає пульсувати біль. Вона на мить заплющила очі й зрозуміла – другий день поспіль забула прийняти антидепресант.

– Чорт… – прошепотіла вона, потираючи пальцями скроні.

Артур, який стояв біля дошки, на якій вони кріпили фотографії та нотатки, помітив її стан і, не втрачаючи можливості пожартувати, усміхнувся.

– О, то ось чому ти сьогодні така зла! Я вже думав, що це на мене алергія.

Анна скептично на нього глянула, але всміхнулася куточками губ. Вона дістала з кишені куртки блістер із таблетками, дістала одну й запила водою.

– Бачиш? Тепер ти врятував місто від ще одного злочину, – кинула вона, відкладаючи стакан.

– О, так. Тепер можна спати спокійно, – Артур театрально видихнув.

Анна зітхнула й, повертаючись до справи, подивилася на колегу вже серйозніше.

– Слухай, мені треба тобі дещо розповісти. Я була в начальника, він показав мені архівну справу. Майже такий самий злочин стався півтора року тому. Ті самі деталі: молода дівчина, розірване обличчя, жодних слідів, жодних свідків…

Артур моментально змінив вираз обличчя. Він сів на стілець, поклавши руки на підлокітники й на мить задумався.

– Тобто… Це може бути не просто випадок? Або ми маємо справу з тим самим виродком? – він потер підборіддя. – Чорт… Це вже не весело.

– Ні, не весело, – підтвердила Анна. – Тепер ми маємо два злочини й одне дуже важливе питання: чому він повернувся саме зараз?

Артур задумливо подивився на стіну, де висіли матеріали справи.

– Ну що ж, тоді роботи у нас, схоже, додалося…

 

Анна продовжувала перевіряти матеріали, коли раптово двері кабінету різко відчинилися. На порозі стояв черговий, трохи задиханий, з паперами в руках.

— Це вам, наказав негайно передати Віктор Михайлович, — швидко промовив він, простягаючи документи Анні.

Вона машинально взяла їх і почала читати. З кожним словом її обличчя ставало все похмурішим, чоло зморщилося, а губи стиснулися в тонку лінію. Артур, який спостерігав за її реакцією, вирішив розрядити атмосферу:

— Анно, ти що, читаєш розпорядження, де тебе відправляють на курси підвищення кваліфікації в Зімбабве? — він ледь усміхнувся, але її серйозний погляд змусив його схилити голову на бік. — Що там?

Анна повільно поклала документ на стіл, важко опустилася в крісло й перевела погляд на напарника.

— Це рапорт від слідчо-оперативної групи, яка виїжджала на виклик. Цієї ночі батько юної жертви застрелився, а мати, не витримавши, отримала нервовий зрив. Її забрали до психіатричного закладу.

Настала тиша. Артур уперше не знав, що сказати. Він просто мовчав, дивлячись на Анну, яка втупилася в порожнечу перед собою. Ця справа ставала все важчою, і тепер вони обоє це відчували. Смерть дівчини потягнула за собою ще дві зламані долі.

— Бляха, — тихо пробурмотів Артур, потираючи обличчя руками.

Вони сиділи мовчки кілька хвилин, усвідомлюючи, що ця справа буде ще складнішою, ніж здавалося на перший погляд.

 

 Мовчання Артура та Анни перериває телефонний дзвінок, це була матір Анни, вона підняла слухавку, привіт мамо слухаю тебе,привіт доню, ти вже не була в нас 3 місця, батько дуже нерву, тому хочеш чи не хочеш ми сьогодні чекаємо тебе на вечерю вдома! Мамо в мене ж купа роботи і це будній день, я не можу так. Анно, відмова не приймається, до зустрічі сказала її матір, після чого поклала слухавку. В цей момент Анна подивилась у вікно, на вулиці була осінньо- пасмурна погода, а на годиннику вже було, близько 6. Анна ще секунду дивилася на екран телефону, ніби сподіваючись, що розмова була лише сном. 

Потім вона зітхнула й потерла скроні.

— Ну що, начальство викликає? — весело підкинув Артур, спостерігаючи за її реакцією.

— Начальство? Якби ж то… — пробурмотіла вона, зиркнувши на нього. — Це мама. Наказала з’явитися на вечерю.

— Ого, родинні ультиматуми. Не заздрю. — Він підпер підборіддя рукою й підозріло прищурився. — А що за нагода? Судячи з твого виразу, там не просто борщ із пампушками чекає.

Анна пирхнула й кинула на нього косий погляд.

— Нагода проста — я три місяці не з’являлася вдома, і татові це не подобається.

Артур з удаваним жахом підняв руки.

— Отже, вибору нема. Це пастка, колего. Співчуваю.

Анна скривилася, наче вже відчувала цей вечір як неминуче покарання. На вулиці хмари згущувалися, вітер гнав по тротуару опале листя, і осінній сутінок повільно заповзав у кабінет.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍