Taras Havrysh - Слідами дощу, Taras Havrysh

Він

Він лежав у цілковитій темноті, в кімнаті панувала важка атмосфера, він лежав із заплющеними очима та наспівував раз-два-три раз-два-три, в цей момент він згадував свою останню жертву. Вона так приємно пахнула, її шкіра була немов шовк, вона була так схожа так схожа і в цей момент він стиснув кулаки а його вени на руках посиніли від сили стискання. 

"Вона пахла лавандою... Шкіра, як шовк, тонка, прозора, але жорстка. Як безжально вона здавалась… Вона не плакала."

Він вдихнув глибше, ніби намагаючись знову відчути той самий аромат, що ще вчора наповнював повітря. Його груди підіймалися і опускалися в повільному ритмі, ніби він слухав мелодію, яку міг чути лише він. Раз-два-три, раз-два-три… Голос у його голові звучав у такт з серцебиттям, кожен удар лунав у скронях, розтікаючись теплим хвилюванням по всьому тілу.

Він провів пальцями по своїй шиї, немов уявляючи її руки, які ще вчора так беззахисно тягнулися вгору, хапаючи повітря. Її очі… Він бачив їх перед собою, широко розплющені, наповнені страхом, який перетворювався на безнадію. Він затримав подих, насолоджуючись цим спогадом, і різко стиснув власну шию, відчуваючи, як кров сильніше пульсує під пальцями.

Темрява навколо обіймала його, як стара знайома. Він відкрив очі, але кімната лишалася такою ж похмурою, єдиним рухомим об’єктом був тьмяний відблиск місяця на підлозі. Його губи розтягнулися в легкій посмішці — не від радості, а від задоволення. Він знав, що скоро знову піде гуляти під дощем. Скоро гроза знову покличе його, і тоді…

Раз-два-три.

"Вона була така схожа на неї… на неї."

І цей момент був важливий, бо з кожним вбивством він наближався до своєї мети. Він шукав, він завжди шукав. І ця ідея — ідея очищення — вона тримала його живим. Він знав, що більше не залишиться жодного шансу для них. Він завжди знаходив саме те, що йому потрібно.

І тепер він знову був готовий вийти в ніч, до нової грози, що лише посилить його бажання. Він знову чекав, як це стане частиною великої гри, яка почалася ще давно, ще в дитячому будинку, коли все це стало реальністю.

Але ще одна частина нього залишалася позаду, немов вражена думка, що той образ, який він вичавлював з реальності, все одно залишиться незавершеним.

Зараз він знав, що це вже не випадковість. Тепер це стало його обов'язком. І він продовжить, бо кожен наступний крок стає ще ближчим до кінця.

Він підвівся, ступаючи босими ногами по холодній підлозі, і підійшов до вікна. Його відображення дивилося на нього зі скла — темні очі, у яких не було нічого людського. Він торкнувся скла кінчиками пальців, ніби вітаючи своє власне відображення.

— Скоро, — прошепотів він, і цього разу його посмішка стала ширшою

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍