Юлія Богута - Неонова, Юлія Богута

Божевілля відтак мій звичайний стан,
Бо все інше таке неважливе, не рідне.
Я чужа цьому світові, загнана ним у капкан,
Кажусь, це вища честь найсильнішим та гідним.

Хоча біль, як на мене, це спосіб для страти слабких.
Я слабка. Мені боляче жити без тебе.
Та я мужньо тримаюсь, одна із найбільш стійких.
Я дивлюсь йому в очі і йду крок за кроком до неба.

Воно досі висить наді мною як знак,
Що ти теж його бачиш, нехай і не з цього краю.
А я досі вбираю із кофти тепло, аромат,
Хоча знаю давно, що тебе більш для мене немає.

СОНЦЕ
Люди, як Сонце гаряче на синьому тлі.
Зовні палають вогнями, всередині ж — чорні й пусті.
Й як би хотілось нам сильно зігрітися в цьому теплі,
Не дотягнутися руками нам, адже ми всі не ті.

Й ти можеш просто згоріти, або ж запалити їх сам.
Завжди кохає хтось більше, боляче ж буде нам.
Ми ж бо яскраві всі, гарні. Вірні ж — лише тілам.
Душі закрили замками, поставили сотні брам.

Так і живемо з ними, закохані в стіни і дім.
Поки не звалиться з неба холодний, безжалісний грім.
Й доки не змусить нас вилізти, з кліток отруйний дим.
І не покаже як жити самотнім і зовсім пустим.

СПАТИ
Розбита. Склеєна. Зім’ята.
Сидиш на кухні, п’єш чай з м’яти.
Одежа мокра уся, знята.
Душа – оголена, розп’ята.
Немає з ким проспати свято,
Прямуєш подумки до ката.
Перебирають губи мати.
Лиш в серці вистояли лати.
А всім навколо так начхати,
У них далеко звідси хата,
Щоб людяність хоч розім’яти.
Хтось скаже, треба лиш кохати?

О ні. Вже краще спати. Спати. Спати.
Ніж тіло рвати і страждати,
Коли в людей між ребер вата,
А в тебе там безодня й грати,
І кожен день одні витрати,
Знов кровотечі сильні, втрати.
А люди кажуть: «Вчись прощати».
Коли сидиш серед кімнати,
І вчишся серцем не кохати.

Бо краще спати. Спати. Спати.
Ніж серед цих істот блукати,
Як книги їх собі гортати, 
А потім рани лікувати
І віру в землю закопати.
Бо в них людське не відшукати.
Вже краще дійсно спати. Спати.

СТАЛЕВІ СЕРЦЯ
Ми втомились чекати добра, від страшного і дивного світу.
І тому уся ніжність пройшла, й навіть стали сталевими квіти.

Бо від вічних страждань і доріг, під дощами із псевдо моралі,
Ми лиш кожного дня кували, наші душі й серця зі сталі.

Нас кидали в вогонь шматками, відплавляли чужі метали.
А ми просто хотіли жити, тільки з тими, кого ми кохали.

Бути з ними самими собою, а не тими, ким нас зробили —
Дублікатами в купі з смолою. Чавуном, який потім розбили.

Бо нас вчили кохати людей, і казати їм правду у очі.
А вони нас вбивали вдень. І просили простити щоночі.

І тому ми робили броню. І тому ми такими стали.
Ми хотіли жити, й тому, ми кували серця зі сталі.

СТІНИ В НАШИХ ДУШАХ
Руйнуйте стіни вщент.
І не важливо те, що буде далі, —
Отримаєм життя чи знов кайдани.
Вже краще смерть, аніж утрачений момент.
Ніж існувати, не вдаваючись в деталі,
Та чути лиш повчання і моралі,
Коли у вас на шиях рани,
Від цих намордників на все лице.

Руйнуйте стіни вщент.
Ламайте дамби в своїх душах.
Викидайте страхи на сушу
Із океанів, допоки це вода, а не цемент.
Бо потім пізно буде у калюжі,
Шукати зорі в камені, й ти мусиш
Вже зараз нищити те, що паплюжить
Свободу й волю. Ти — не елемент.
Ти сам система. Ти лиш аргумент.

Руйнуйте стіни вщент.
Стирайте всі кордони й навіть рамки,
Щоб завтра ви прокинулися зранку
І відчували те, що ви не монумент.
У вас є голос,— так кричіть ним на світанку,
Біжіть, радійте наче в лихоманці,
Допоки нові люди не закинуть в склянку
І не збудують нові стіни із уламків.

І щоб не сталось в той, новий момент,—
Руйнуйте стіни. Вщент. Руйнуйте. Стіни. Вщент.

ТЕ ЩО НАМ ТРЕБА
Ніхто не казав, що життя справедливе.
Ніхто не казав, що завжди буде легко.
Що в серці ні болю не буде, ні зливи.
І що чай, в твоїй чашці, не стане терпким.

Ніхто не казав, що життя лиш щасливе,
Що будеш весь час їсти груші і сливи,
І друзі твої будуть не вередливі,
Бо вірні та чесні, а не зрадливі.

Ніхто не казав, що життя справедливе.
Ніхто не казав, що казки — це є згадка.
Що вдача не буде для тебе примхлива.
Що доля завжди цілуватиме п’ятки.

Ніхто не казав, що слова ті правдиві,
Даватимуть посмішки, а не зливи.
І душу твою — надто добру, чутливу,
Не викинуть, наче тварину жахливу.

Ніхто не казав, що життя справедливе.
Ніхто не казатиме те, що нам треба.
Ніхто нам не скаже, що люди шкідливі,
Бо вчать нас тому, що для нас не важливе.

ТЕОРЕМА
Я ввіткнусь лицем в твої теплі груди,
Де повсюди нас гріють зорі.
Де прозорі, ритмічні етюди
Намалюють у темряві море.

Я ввіткнусь лицем в твої теплі груди,
І розтану як сніг на вустах.
І ти знаєш, хай люди засудять,
Та напишуть про нас на листах.

Я ввіткнусь лицем в твої теплі груди,
Та відчую свій спокій та тишу.
І нехай мій хронічний грудень
Хоч на подих єдиний залишить.

Я ввіткнусь лицем в твої теплі груди,
Просто так. Щоб забути проблеми.
Щоб колись, коли осінь розбуде,
Записати тебе в теореми.

ТОМУ ХТО НІКОЛИ НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ
Ти повернешся на сході сонця,
Коли край твій горить у вогні.
Бо розірване, щире серце —
Ти спалив на безжальній війні.

Бо розламані, дужі руки —
Не зібрати нікому з живих.
Бо немає ще важчої муки,
Ніж померти в країні чужих.