Юлія Богута - Неонова, Юлія Богута

Ми прощаємось. Я німію.
На вустах ти читаєш «Люблю».
Лиш тримайся, коханий, за мрію.
Лиш терпи, доки і терплю.

П'ЯНА
П'яна. До нестями закохана,— п'яна.
Наче кров розливаєшся в нього в душі.
Як троянда, що зараз зів'яне —
Прагнеш бачити сльози чужі.

П'яна. Заповзаєш на ліжко й мовчиш.
Він теплом розтікається в твому тілі.
Ти цілуєш його. Майже спиш.
Він так близько, що ви вже безсилі.

П'яна. Від цього і стала чудова —
Адже в серці палає вогонь.
Це солодше за каву медову,
Коли мліють тіла у тремтіннях долонь.

П'яна. Й на смак як з малини вино.
Він вже тоне в твоїх обіймах.
Проте це вам обом все — одно.
Так буває не тільки у фільмах.

П'яна. До нестями закохана й п'яна
Поцілунки для тебе міцніший напій
Як троянда, що майже зів’яла,
Просиш пристрасті, ніжності вій

РЕАЛІЇ КОХАННЯ
Тебе не зітре із моєї душі ні гумка, ні спирт, ні ганчірка.
Не виріже ніж. Не вимиє «Гала». Не спалить і жовта сірка.
Тебе неможливо позбутися швидко, у кошик тебе не відправиш.
Тебе не заколеш, не вмолиш, не стерпиш. Шкода, та тебе не пораниш.
Ти в’ївся так сильно туди й так глибоко, що спроби позбутися марні.
Простіше пішком в Маріанський жолоб. Простіше – померти в книгарні.
Ти сплав із душею, чорнила в папері, ти атом в моїй сталій гратці.
Ти подих повітря у хворих легенях, цемент поміж цегли у хатці.
Ти все, що я маю. Ти все, що у серці. Безодня, що гріє цей світ.
Ти крапля води. Ти дощ у пустелі. Ти перший й останній цвіт.

РЕВУН
Стріляй в мої сльози, що тихо течуть по причалу,
Хай падають мовчки у море.
Мінуй весь мій біль, розщепи у душі всі метали,
Нехай перетворяться в зорі.

Нехай розтікаються сріблом в холодній пучині,
Виблискують місяцем в товщі.
Бо я вийшла з дна, як Ревун до святині,
Я вже не терпітиму довше.

Я буду кричати, як сотні покинутих богом,
Із сумом таким, що зітре той маяк.
Я стану для всіх кораблів некрологом.
Мене не зупиниш — ніяк.

Я стану чудовиськом, чуєш сумний шепіт болі?
Це я розриваюсь, в морських небесах,
Із звуком усіх тих нескорених долі.
Відчуй же усе, у моїх грозових голосах.

Я та, хто закохана в шторм. Дивись же, я — новий Ревун.
Я зітру камінь в порох і більш не помолюсь на тебе.
Тепер твій брехливий голос — примарний, холодний валун.
Милуйся ж німий мій маяк, на далеке впокоєне небо.

Примітки:
— "Ревун" — новела Рея Бредбері, про те, як маяк кожні 5 років кликав чудовисько з самого дна і давав пусту надію.

САМОТНІЙ КИТ
Знімілі слова не розкажуть, як їм болить.
Не проллються на серце завмерле дощами.
Не розкажуть, як б'ється самотній кит,
У ті ребра, що скелями стали днями,
Бо між ними вже більше ніщо не горить.
Бо між ними ніщо не палає вогнями.
Бо замерзло і тихо на дні вже спить.
Мить.

Знімілі слова не розкажуть, як він кричить.
Як стирає у сутінках камінь своїми щоками.
Як до болі у грудях могутніх мовчить,
Віддається у руки стихії ночами.
Бо в замерзлому тілі і досі нестерпно кипить.
Бо на шкірі його кровоточать солоні ті рани.
Бо в легенях і досі повітря хрипить.
Як і досі хрипить божевілля між снами.
Думками.
Плечима.
Руками.
Словами.
Нами.

Знімілі слова не розкажуть як їм болить.

СВІТЛО
Моє кохання пахне війною.
А краще б — малиновим чаєм,
Щоб те, що ми не помічаєм,
Не було для нас тільки грою.

Моє кохання пропахло страхом.
За тих, хто вмирає у полі,
За тих, хто немає долі,
Бо помер і влетів в небо птахом.

Моє кохання насичене часом,
Я чекаю на нього вдома,
Доки душу наповнює втома,
Розумінням, що ми не разом.

Моє кохання наповнене світлом,
Бо я вірю — ти прийдеш до мене.
Поцілунком нагрієш вени
І не зникнеш прощальним вітром.

СИМФОНІЯ ДЛЯ СЛІПИХ
Знаєш, а у світі стільки чудових речей, які нам байдужі.
Ми просто звикли, що дощ стікає з самотніх будинків,
Падає із сірого неба, перетворюється на калюжі,
Котрими покриваються вулиці під час осінньої стужі.
Але насправді це набагато гарніше, ніж ми уявляємо.
Солоні озера відпускають у небо своїх дітей,
Їх штовхає холодний вітер, доки ми собі гуляємо.
А потім вони падають на землю, по якій ми крокуємо.
І ми чуємо симфонію смерті. Симфонію життя.
Вона швидко спускається по залізних дахах,
Зривається з кав'ярень та будь якого покриття,
Щоб в кінці—кінців стекти до землі, як якесь сміття.
Уяви собі. Мільярди самотніх водойм під твоїми ногами.
І ти йдеш, бачиш як вони віддзеркалюють простір.
Втоптані, брудні, стомлені, зраджені своїми богами.
Як ми. Тільки ми їх не помічаємо. Ми скалічені словами.
Хоча з нами, людьми, відбувається усе так, як з ними.
Ми закохуємось, летимо у щось нове, і нас зраджують.
Ми розбиваємось, розщеплюємось на атоми, на рими,
І відроджуємось ,щоб знову падати і ставати скляними.
Ми просто не вміємо бачити, щось дійсно досконале.
Щось, що триває майже вічність і подає нам сигнали.

СЛАБКІСТЬ 
А я досі вбираю із кофти твоє тепло.
Хочу жити. Недовго. Аж доки воно не розтане.
Хочу знову і знову вдихати усе, що було:
Теплий дощ, поцілунки, обійми до рання.

Хочу кутатись в неї, хоч душу звело.
Хочу бути твоєю. Хоч трохи. Наскільки зумію.
Навіть зараз, коли поміж нами лиш скло,
І тому я, напевно, потрохи від цього дурію.