Юлія Богута - Неонова, Юлія Богута

Скоро душі зіллються в обіймах:
Пальці з пальцями, руки з руками.
Happy end-и наповнюють фільми.
В Новий рік все живе казками.

Скоро все буде так, як ти мрієш,
Феєрверками небо заграє.
Від морозу ти трохи синієш,
Проте в серці лиш жар палає.

Скоро темрява вкриє день,
Тепла кава заповнить буденність.
Буде море натхнення, пісень,
Буде творче життя, навіженість.

Скоро сніг охопить дороги,
Всі будинки, але не слова.
Всі річки та круті пороги
І настане ніч вікова.

ОБІЙМИ МЕНЕ
Обійми мене так, наче ми єдині у світі,
І навколо нас осінь, як червона вуаль.
Обійми мене так, як зібрався боліти,
І кохати душею, що на смак — як мигдаль.

Обійми мене так, наче чай із малини
Розтікається солодом по вустах.
Обійми мене так, наче руки дитини,
Що проводять з цікавістю по листам.

Обійми мене так, наче я — все, що маєш,
І без мене планету розірве печаль.
Обійми мене так, як в мені поховаєш,
Все, що маєш у серці, увесь свій кришталь.

ПАМ'ЯТАЙ
Пам'ятай кожен дотик моєї долоні.
Кожен погляд у очі звіриний.
Кожне пасмо волосся, на чорному фоні,
І мовчання холодне, невинне.

Пам'ятай те як грів, коли руки німіли.
Як стискала твої вірні плечі.
Як тримала за руку й тремтіла.
Забирала твої теплі речі.

Пам'ятай ті маршрути звичайні,
Коли йшли і сміялись як діти.
Надто сонні, не зовсім охайні,
Як на осінь одягнені квіти.

Пам'ятай, як співали до ночі,
І не спали до самого ранку.
Як у серці усе кровоточить,
Коли люди беруть за горлянку.

Пам'ятай кожен дотик моєї долоні.
Пам'ятай кожен спогад і мить.
Пам'ятай мої руки, бліді і холодні.
І її — що в душі не згорить.

ПАМ'ЯТАЙ ТИ МАЄШ ЖИТИ ВІЧНО
Допоки в серці мому лине спокій.
Допоки у реальності жорстокій
Не з'явиться хтось більш ніж органічний,—
Ти маєш жити вічно.

А доки люди хворі та цинічні,
Шукають те, що лиш комічне,
А ми, в реальності, й панічно
Знаходим правду — це трагічно.
Проте ти маєш жити вічно.

Я розломлю світ механічно,
Зітру все в попіл, анархічно.
Й не пересічно розірву неспокій
Й глибокий мир. Глибокий спокій.
Для тебе лиш, коханий ніжноокий.

І доки стоки душ згнивають,
І нас тут навіть не згадають,—
Ми тут, ми хворі тут хронічно.
І ти, мій Теплий, ти в мені навічно.

ПЕРШИЙ ОСТАННІЙ СНІГ
Ти мій перший зимовий сніг.
Я закохуюсь знову і знову.
Чую хрускіт і теплий сміх.
Лиш будь ласка, не стань водою,

А лети кудись в світ дощів,
Снігопадів і тихих морозів.
Я ходитиму там без плащів,
Босоніж, по холодній дорозі,

Щоб ні краплі не бути чужою
Для цього льодового едему.
Я зливатимусь зі сльозою.
Аж до болі. До лютого щему.

Ти мій перший зимовий сніг.
Зовсім перший, й я вірю — останній.
Той, що падає просто до ніг
І покине лише як розтане.

ПЛАЧ
Навіть сильні колись здаються.
Навіть сильних ламає життя.
Просто хай твої сльози ллються
І хоч трохи прийде забуття.

Це не відчай, не просто хвилина.
Плач, як буря реве уночі.
Ти не робот. Ти тільки людина.
Зачинись й просто викинь ключі.

І нехай твій Ревун* просто неба,
Розірве кожен ніж у спині.
Не соромся. Поплач. Так треба.
Він не винен, що він на війні.

Ти не вина, що він далеко.
Світ не винен. То люди такі.
То життя. То уся небезпека.
Просто плач у моменти важкі

Примітки:
* Ревун — герой із книги Рея Бредбері "Ревун". За сюжетом, це було жахливе морське чудовисько, яке шукало когось схожого на себе. Воно віднайшло його за голосом, громим голосом маяка, чий рев доходив аж до дна океанської безодні.

ПОДАРУНОК НА НОВИЙ РІК
Я хочу на Новий рік — щоб ти залишився живим.
Не байдужим до всього, не злим. І не сірим, як сніг або ж дим.
Щоб квапливим і молодим, ти не бачив товаришів сльози.
І своїх не пролив споглядаючи, ті розламані мрії із бронзи.

Я хочу на Новий рік, щоб не був ти живим щитом,
Щоб фантомом не став, чи скотом, що на бійню несуть мішком.
Щоб в житті ти не був за бортом, через смерті десь тут віддалік.
Щоб побачив як тане сніг, на повіках або ж за вікном.

Щоб прожив ти хоча б ще вік. І війною душі не обпік.

ПОХОВАНА В ТВОЇЙ ДУШІ
Навіки похована в твоїй душі.
Так далеко, що ніхто не дістане.
Так глибоко, що єдиний рушій —
Це залізли руками у рани.

Похоронена заживо в сірих очах.
У безодні штормів й океанів.
Так надійно, що навіть страх,
Не зруйнує наш світ титанів.

Перетворена в лід і закопана в лаву,
Що палає вогнем у тілах.
Я навіки змертвіла. Я назавжди розтала.
Я заквітчана в чорних вінках.

Я до скону твоя. Я до смерті у тобі.
Я похована заживо в рідній душі.
Я живу на землі, як дитина в утробі.
Серед світу холодних дощів.

ПРОЩАННЯ В ЗАМЕТІЛЬ
Жоден сніг не зупинить гарячі сльози.
Ми прощаємось пошепки, в ніч.
Я вже більше терпіти не в змозі 
І думками кидаюсь з узбіч.

Та хіба ці кристали із льоду
Витруть пальці твої вогняні?
Я кохаю тебе в непогоду,
Я кохатиму і на війні.

Я триматимусь, як божевільна,
Наче ти мій повітря ковток.
Я без глузду, я майже вільна.
Тільки ти мій до щастя квиток.

Я тремчу і стискаю долоні
На твоїх найрідніших плечах.
Моє серце пече і холоне,
Доки краплі горять у очах.