Юлія Богута - Неонова, Юлія Богута

ЛІТО
Літо пахне дощем із-під неба,
Що ледь-ледь доторкнувшись асфальту,
Випаровується й віє степом,
Із відтінком сумного базальту.

Літо пахне вином із кульбаб,
Літо пахне задушливим Марсом.
Що від спеки і сонця ослаб,
Під промінням полеглий і часом.

Літо пахне мелісою й квасом,
Потом в транспорті голих людей.
Літо пахне понтами і фарсом,
І собаками серед тіней.

Літо пахне озерами й морем,
Океанами й трохи піском.
Літо пахне сльозами і горем,
І городом старим за вікном.

Літо пахне весіллям і сумом,
Літо пахне війною,— не ми.
Літо пахне коханням, як струмом.
Літо пахне самими людьми.

МАЛЕНЬКИЙ ПРОМЕТЕЙ
Годинник мчить, рахує дні без тебе,
Відмірюючи відстань дотиком долонь.
Я марю наяву, я кличу світ на себе.
Щоб всі проблеми зніс мій внутрішній вогонь.
І в день, коли прийдеш ти, і серце вже не стерпить,
Я обійму безмежжям і кинусь навздогонь.

Годинник мчить, стирає зорі й небо.
Здирає, як шпалери. Неначе так було.
А я чекаю дощ. Чекаю на плацебо.
Щоб у очах розтанути і в серці не скребло.
Щоб там де Ти і Всесвіт, була в мені потреба.
Було кохання й затишок і на руках житло.

Годинник мчить, доки війна палає.
Доки стріляють люди, й народжують дітей.
А я малюю день, якого вже немає.
Якого вже не буде. Й очікую гостей.
Чекаю знов на тебе, рахую час, кохаю.
Твій вірний і нещасний, маленький Прометей.

МЕЖА
Є межа, коли розумієш, що життя твоє дійсно прожите.
Коли можеш сказати правду , що ти мала все те, що хотіла.
Коли твоє серце кохало, коли воно було розбите.
Коли можеш чесно сказати, що жити ти дійсно вміла.

І тоді ти стоїш на місці. І тоді буде просто жахливо.
Ти відчуєш, що днів відпущених, залишилось на самому дні.
І хоча ти вже бачила біль та уже не чекаєш на диво.
Ти боїшся, що твій маяк малий, повтрачає усіх на війні.

І тому, коли серед ночі, ти вмиратимеш, як світило.
Коли сили втікатимуть з кров'ю — ти спокійно приймеш усе.
Ти не станеш кричати чи плакати, ти збереш усі свої сили.
І триматимеш кожен подих, хоча тіло твоє трясе.

І коли ти відкривши очі, зрозумієш, що ти не померла.
Час відкриє для тебе істину, до якої ти вже не йдеш.
Можна все пережити, побачити. Та коли все на світі завмерло,—
Розумієш, що сенс в житті є — лиш коли не для себе живеш.

МОРЕ
Море хвилюється раз. Море хвилюється два. Море хвилюється три.
Сьогодні інакша я. Сьогодні, інакші слова. Сьогодні, інакший ти.

А ще вчора, я просто сміялась, коли люди збивали нас з ніг.
Я кидала каміння у воду, я ловила губами сніг,
І не знала, що в світі існує ось такий не прикритий гріх,
Коли наші кохані руйнують все що мають, заради втіх.

І байдуже їм, що в тебе в серці, бо живуть вони тільки днем.
Й доки ти божеволієш, плачеш — їхні зради не змити дощем.
І не стреш ти цей бруд навіть спиртом, в не виріжеш біль ножем.
Ти впустила змію у груди. Ти впустила цей жах у едем.

Як Титанік пливеш ти по хвилям, довіряєш йому життя.
Він жбурляє тебе на схили і ти тонеш неначе сміття.
Наче так, як якесь лахміття, і немає цьому вороття.
Світ ділився на до та після. Ти — палила свої почуття

І холодна безодня прийняла твою душу таку, як та є.
Навіть ні, бо ти нею стала. Стала морем, яке нічиє.
Ти знесла свій маяк аж на сушу. Він тепер лише там гниє.
Той хто хоче кохати — кохає. Кожен з нас тут шукає своє.

І, можливо, так буде краще. Той хто нищив колись твій світ,
Знищить знову його, повір мені. Піромани не люблять лід.
Той хто бреше, не скаже правду. Той хто любить , не зв’яже дріт.
І у світі такого чимало. Все стабільно. І захід, і схід.

НАЙВАЖЧИЙ ЗЛОЧИН
Наші губи на відстані змаху вій.
Твої очі – моя вічна безодня.
У мене від тебе не те що метеликів рій,
У мене від тебе моря усі стали безводні.

Наші губи на відстані прірви слів,
Хоча краще б уста скріпили.
Я б із радістю соті днів
Обіймала б тебе, доки нас не звільнили.

Наші губи на відстані товщі води,
У якій за хвилину розтануть всі мрії.
Я стою на колінах, благаю — "Не йди".
Ти також вже потрохи дурієш.

Наші губи на відстані дотику рук.
Безпощадні звуки нас розділяють.
Я з тобою, слухаю серця стук,
Доки в нас із «Але» всі знайомі стріляють.

Наші губи на відстані «Я кохаю»
Повтори сотню раз і закрий чорні очі
Я знесилено тіло твоє вдихаю.
Ти був навайжчий мій злочин.

НІХТО ЯК Я 
Тебе ніхто як я — не чекатиме вдома.
Тебе ніхто як я — не кохатиме знов.
І тоді, як в душі твоїй сильна втома,—
Зрозумій те, що я твоя кров.

Тебе ніхто як я — не обійме за шию.
Тебе ніхто як я — не залишить в собі.
І колись, коли втому тобою залию,—
Я залишу усе лиш тобі.

Тобі ніхто як я — не подивиться в очі.
Тобі ніхто як я — не скаже не йди.
Бо завжди лише я, серед темної ночі,—
Бачу біль — у душі ті сліди.

Тобі ніхто як я — не віддасть свою душу.
Тобі ніхто як я — не відкриє цей світ.
Бо завжди лише я, в найпекельнішу стужу,—
Обійму і розтоплю цей лід.

Скоро снігом покриються сірі вулиці
НІЧ ВІКОВА
І під небо засяють новорічні вогні.
На полиці кіт до книжок притулиться,
Загориться ялинка десь там, у вікні.

Скоро щастя торкнеться інеєм шибки,
І з ними блистітимуть очі та дні.
Будуть грати у темряві скрипки,
Будуть грітись тіла мовчазні.