Юлія Богута - Неонова, Юлія Богута

ДОТИКИ
Все, що варто запам'ятати за сьогодні,—
Це його гарячі пальці, що торкались долонь.
Вони перебирали мелодії, доки твої холодні
Пальці засинали... Ти відчувала цей вогонь
Лише дотиком, котрий нагадував тобі
Щось давно втрачене. Щось надто важливе...
Це був спокій, який ти носила в собі
Колись дуже давно... Це було неможливо,
Знову відчувати такі потрібні тобі емоції.
Проте це сталось... І ось ти сидиш.
Твої очі заплющені мужньо тримають позиції,
Доки ти ловиш цю мить і мовчиш...
Дійсно. У світі надто мало людей,
Котрі приносять в твоє життя затишок.
Проте вони найпотрібніші, серед тіней,
Що проходять від нас за крок...
Все, що варто запам'ятати за сьогодні,—
Це його гарячі пальці, що торкаються плеча.
Це гарячі дотики, на холодній безодні
Твого тіла. Це спокій та сьогоднішня порожнеча.

ЖИТИ ПОВНІСТЮ
У світі замало води, щоб змити гріхи з твого тіла.
Щоб стерти весь біль із світила твоєї скляної душі.
У світі замало вітрів, щоб забрати повітря і силу.
Щоб знести всі ті сльози і зливи. Та сказати, які всі чужі.
У світі замало вогню, щоб спалити в кохання крила.
Щоб розтерти у порох всі схили, із отих, хто кидав ножі.
У світі замало людей, щоб здаватись і лізти в могилу.
Щоб любити когось на півсили. І писати у стіл вірші.

ЗАСИНАЙ
Засинай на моїх долонях.
Я триматимусь твого тіла.
Мої руки вестимуть по скронях,
Хоч я зовсім зніяковіла.

Відчувай, як думки замовкають,
Поки люди проходять повз нас.
Як хвилини ідуть, не стікають.
І безодню наповнює час.

Розмовляй лише пошепки, тихо.
Я співатиму колискові.
Нас гойдатиме сонний вихор.
Я спіймаю тебе на слові.

Прихиляй мої щоки до себе.
Я ввіткнусь, як мала дитина.
Я відчую у цьому потребу.
Мене тягне у трясовину.

Засинай на моєму тілі.
Я обійму, як вічність — зорі.
Просто дотики рук несмілі.
Просто душі, як небо прозорі.

КАВА
Давай вип'єм густої кави,
Наче небо п'янке серед ночі.
І потрохи, малими ковтками,
Ми подивимось правді у очі.
Ми у гущі пломбіру з малиною,
Закопаєм гаряче минуле
І побачим, як піна хмариною,
Осідає на все, що заснуло.
Давай сядемо, вип'ємо кави,
Поговорим про зорі цукрові.
Поговорим про те, як з роками,
Ми втрачаєм емоції в слові.
І про те, як втрачаєм коханих,
І про те, як ми довго живемо.
І про те, як у душах екранних,
Ми залишим усе, що знайдемо.
Давай вип'єм густої кави,
Наче небо п'янке серед ночі.
І потрохи малими ковтками,
Зазирнемо у вічності очі.

КЛЯТВА
Я буду тебе кохати, 
Аж доки не згаснуть зорі.
Аж доки не висохне море
І небо не стане зникати.

Я буду тебе кохати,
Допоки працюють легені.
Качають повітря шалено,
Щоб руку твою тримати.

Я буду тебе кохати.
Для когось, це — просто слово.
Для мене ж — це клятва нова,
Щоб жити і пам'ятати.

КОЛИ ВСЕ СКАЗАНО
Коли давно всі сказані слова,
Й безодня чар лиш розділяє віки,—
Тримай його долоні. Ти — жива.
Коли відпустиш — будете каліки.

Коли давно усі написанні пісні,
Проспівані тобою й мною на морозі.
Коли Він сниться уві сні,—
Ти пам'ятай, кохати ви не в змозі.

Коли давно всі випиті чашки
І залишилась тільки гуща кави,—
Дивись — летять у даль пташки,
А з ними всі емоції лукаві.

Коли давно всі погляди мовчать,
І у душі змертвіло все, як попіл,
Ти зрозумій, про щастя всі кричать.
Про біль — мовчать і відкладають все на потім.

КОЛИСКОВА
Засинай, мій маленький боєць,
Хай присниться тобі чорне небо,
Серед сотень далеких сердець,
Віднайди там мого світла гребінь.

Засинай, я зігрію теплом.
Огорну тебе тишею в затишку.
У прозорій колисці, серпом,
Там горітиме спокою часточка.

Засинай, щоб відкривши ті очі
Світ зустрів тебе колисковою.
Я співатиму кожної ночі,
Тиху пісню, дракону червоному.

КРЕДИТ ПЕРЕД ПЛАНЕТОЮ
Віднеси мою душу пішком, аж до дна океану.
Кудись в надра землі. У зрачок сіро-синіх очей.
Я торкатимусь хвиль, лікуватиму там свої рани,
І на скелях шептатиму, наче ось та Лорелей*.
Я нестиму свій камінь, свій хрест до причалу,
Як Сізіф* свою долю смиренно приймав.
Я піддам чорну сушу холодному шквалу,
Тільки б ти мою руку надійно тримав.
Рознесу усі дамби, всі кордони і стіни.
Моя віра зітре всю печаль із землі.
Краще жити у мирі, в руїнах,
Ніж у замках сваритись, в теплі.

Віднеси мою душу пішком в Маріанський жолоб*.
Я розколю планету на полюси і на шматки.
Люди надто дурні. Їх потрібно покласти у короб,
Щоб вони від безвихіддя стали читати книжки.
Щоб хоча б їм дійшло, що ми всі на одній плотині.
І разом — ми є сила. А нарізно — тріщини в склі.
Скільки часу вам треба? Ми всі у одній трясовині.
І скоро розщепимось в атоми, станемо маревом в тлі.
Поясни мені, Всесвіту. Дай мені сили збагнути,
Чому ми цій планеті стали настільки чужі?
Покажи мені, Космосе, як усю дурість забути,
І у світі істот погасити свої платежі?

Примітки:
— * Сізіф — за легендою він мусив викочувати на високу гору камінь, який, досягши вершини, щоразу скочувався вниз. Нескінченна, марна праця.
—* Маріанський жолоб — океанічний жолоб на заході Тихого океану, найглибоководніший серед відомих водних географічних об'єктів.