Юлія Богута - Неонова, Юлія Богута

БАЙДУЖІСТЬ
Війна у твоїй душі. Вона забирає твій спокій.
Вона розриває тіло. Вона цим вбиває мене.
І ти знаєш, не тільки ти. Ці люди також жорстокі.
І ні, це не смерть — це байдужість серця наші жне.

Вона залізає під шкіру, отрутою лине у кров.
Хтось каже, що бійня на благо і світ ще врятує любов...
Та ні, не врятує, мій Ніжний. Цей світ не врятує ніщо.
Ми діти війни. Ми вже мертві. Нас вбили вони. І за що?

За розум. За силу. За віру. За те, що не вмієм мовчати.
Ти знав би, як я втомилась глухим — про життя кричати.
Сліпим — про красу океанів. Самотнім — про щастя й тепло.
Цивільним — про кров і про страти. А мирним — про кулі і зло.

Вони ж бо далекі від цього, а я серед цього живу.
Вони на екранах це бачать, а я за вікном, наяву.

Війна у моїй душі. Вона забирає мій спокій.
Вона розриває тіло. Вона убиває тебе.
І ти знаєш, тому я жива. Бо роблю сміливі кроки
І йду по складній дорозі, випрямляючи свій хребет.

БЕЗЗАХИСНІСТЬ
Твоє життя не варте війни.
Моє – не має ціни без тебе,
Бо нагадує шмат стіни,
А не синє бездонне небо.

Чиєсь життя не варте сварок,
Воно варте смачного чаю,
А не сірих, п’янких цигарок
І болючого в серці «Прощаю».

Твоє життя не варте боїв.
Моє ж – липкої брехні та крику.
Бо не варте ніщо чужих слів,
Якщо ті не промовлені тихо.

Чиєсь життя ніколи не варте сліз,
Тих страждань і помилок по сотому колу.
Ми живі. Ми не просто якийсь механізм.
Ми беззахисні. Ми просто голі.

БОЖЕВІЛЛЯ
Будь ласка, тільки живи. Я не зможу тут бути без тебе.
Я не зможу. Не схочу. Дивись. Світ зникає, стікає багрянцем небо.
Й я стікаю сльозами у темні тривоги.
І зі мною вже хмари, надривом, дощами, кричать восени.
Скільки болю для мене, у тебе іще підготовано, Богу?
Скільки вам треба іще помирати, кохані й сини?

Може день? Може рік? А може і зовсім не варто?
Захищати істот тих, що душі свої за монети зітруть.
Скільки ще нам тут жити, пускати крізь крики жарти,
Якщо завтра інакші тварюки прийдуть у твій дім і уб'ють?

А ти будеш сидіти ось так і просити у Бога пощади,
Не для себе, о ні. Для Коханого десь на війні.
А у нього стрілятимуть знову — істоти і дикі примати.
Божевілля. І тільки. Картина що досі висить на стіні.

ВІН БАЧИВ
Він бачив згорілі поля, по яких текли ріки крові.
Він бачив, як доля важка рвала душі, як паперові.
Він бачив, як небо палає у сльозах за «Небесні серця».
Він бачив, як подих зникає на устах в молодого мерця.
Він бачив, як в зливах із куль не тонули гарячі душі.
Та одного лише не збагнув – чому ж люди такі байдужі?

Він бачив тіла бійців, у яких було щастя, родини.
І як їх стелили у рів, пам’ятаючи щохвилини.
Він бачив, як руки тремтять у людей, що стають дорослі.
І як їх “не тіла вже” летять до землі, і “навіки наосліп”.
Він бачив усе, що було. Він бачив усе, що зосталось.
Його рідні пили вино, та душа вже ніяк не зросталась.

ВСЕ ЯК КОЛИСЬ
Все як колись… Ці очі жагучі, що досі про волю співають,
Нестримно кидаються в бій, за коханих й дітей;
І ці душі людей, що спокійно серця виривають,—
Досі сплять і не знають, скільки ті принесли нам смертей.

Все як колись… Ми зараз бунтуємо, вірно плекаємо мову
І рішуче кричим. Наше серце згорає. 
Адже мир і свобода – дві єдині умови,
Що потрібні завжди. І яких в нас сьогодні немає.

Все як тоді… Я шукаю стовпи ті, що небо тримають,
Як колись їх шукав той хлопчисько, що гарно писав.
Ми ще досі живі. Нас ще досі не знають.
І минають ті дні, про які наш Кобзар казав.

Все як тоді… Нам всім страшно упасти в кайдани,
Умирати та спати в безжальній неволі.
Ось чому ми збираєм майдани – 
Нам достатньо на ранах солі.

Все як було… Кожен вірш диким штормом розносить думки
У оселю всіх тих, чия хата скраю.
Кожне слово поета – ламає замки.
Тільки душ у них просто немає.

Розумієш? Все як колись... Все як колись... Все як колись...

ВТОМА
Тільки богу відомо, наскільки гарячі серця
Розбиваються вщент і чекають свого кінця,
Щоб хоч трохи в житті віднайти десь таку висоту,
Де б спокійно було б, де б усі віднайшли б німоту.

Де б не бились від відчаю краплі в холодний асфальт.
Наче люди, що б'ються об стіни — в граніт і базальт.
Бо у всіх стали душі тверді і до того брудні,
Що постукаєш раз і відчуєш життя на війні.

Тільки богу відомо, наскільки нам важко йти,
Коли любиш так сильно, що здатен спалити мости.
Стерти в атоми все що було, щоб хоч раз,
Стати просто потрібним для когось в цей час.

Щоб хоч мить твоє тіло не кидали в цей вогонь.
Бо душа вже втомилась. Їй треба лиш вірних долонь.
Щоб тримали її і не дали згоріти ось так.
Вона довго жила. Вона хоче летіти, як птах.

ДІАЛОГ ВІД РУКИ
Я пропахла тобою, як одяг на теплому тілі.
Я ввібрала у себе увесь твій п'янкий аромат.
Бо сьогодні ми стали єдині і майже зніміли,
Посміхаючись й пошепки ставивши мат.

Ми дивились, як Сонце сідає за обрій.
Ми співали пісні. Наші руки синіли, як в сніг.
Ми були молоді, надто сонні, не горді.
Й відчували, як люди збивали нас з ніг.

Я пропахла тобою, як вічність пропахла дощами.
Як квартири ввібрали буденність, а очі — пейзаж.
Ми торкались долонями, потім тримались серцями.
І так сталось, — ми майже створили колаж.

І розірванні струни нам грали про зоряне небо.
І розламані клавіші — рвали минулі думки.
Ми мовчали. Й інакшого — нам не треба.
Лише спокій. І наш діалог від руки.