Rada Lia - Найкраще життя Віки, Rada Lia

Розділ 4

За кілька хвилин Віка вже стояла під дверима до квартири на шостому поверсі й марно намагалася знайти ключі в сумці. Вона притулилася спиною до стіни навпроти.

— Невже я їх загубила? — вона розгублено дивилася на свою сумку. — Чи може Артем наплів мені всякого, відвернув увагу, а сам квартири обкрадає у таких наївних дівчат, як я. О, слава Богу…

З самісінького дна вона дістала ключ й тепер тремтячою рукою намагалася всунути його в отвір у дверях: “Треба менше пити, треба менше пити”, — думала вона. Хотілося в туалет і пити й спати”. 

Нарешті двері піддалися й дівчина ввалилася всередину до своєї квартири.

— Васька! Васька! — погукала вона. Та кіт не відізвався. — Куди поділася ця нахабна чорна морда?!

Віка закрила за собою двері й увімкнула світло. Й раптом заклякла. Її очі розширилися від жаху й перехопило подих. Перед нею стояв незнайомий чоловік у майці й сімейних трусах. Його біляве волосся на голові неохайно стирчало у всі боки. Попереду виднівся пивний живіт, прямісінько на якому він тримав сплячу маленьку дівчинку не старше п’яти років. Від несподіванки сумка Віки впала на підлогу. Вмить все випите кудись випарувалося й вона протверезіла.

— Що ви тут робите? Ви хто? — злякано прошепотіла. — Я зараз поліцію викличу.

Чоловік насупився. Його волохаті брови налізли на перенісся.

— Що, “білочку” вхопила? Геть розум втратила? Власного чоловіка і доньку не впізнаєш?

— Якого чоловіка і доньку? Та що ви верзете?

Дівчинка прокинулася й простягнула до Віки ручки:

— Мамо, ти повернулася!

Віка зробила крок назад й вперлася спиною у двері. Різкий біль оперезав їй голову. “Цього не може бути, — вирували думки, — це якась маячня, помилка. Я, мабуть, сплю. Це просто кошмарний сон”.

— Алкоголічка! — тим часом бризкав слиною чоловік. — Вже власну дитину не впізнаєш? Правильно мені мама говорила, щоб я з тобою не одружувався. Казала, що добром це не закінчиться. Якби не Ліза, — він перевів погляд на дівчинку, — хрін би я з тобою одружився.

Він голосно втягнув повітря носом й пішов до кімнати. Дівчинка в нього на руках благально поглянула на неї через плече чоловіка, але проситися чи репетувати більше не посміла.

Віка залишилася стояти сама у коридорі, ошаліло оглядаючи стіни. 

“Що це? — думала вона. — Невже я справді збожеволіла?”

Дівчина роззулася й поставила туфлі на підставку. “Така сама підставка для взуття, шафа, стіни, шпалери. Все так, як було до того, як я пішла з дому. Але в мене не було ні дитини, ні чоловіка, ще й такого огидного”.

— Іди дитині їсти приготуй! — пролунало з кімнати, — недомати. 

Продовжуючи ошелешено озиратися, Віка слухняно попрямувала на кухню.

— Що там діти їдять, — бурмотіла собі під носа, — в мене ж у холодильнику лише ковбаса, масло й вино. Навряд таким можна годувати дитину. 

Проте коли вона відчинила дверцята холодильника, то знову засумнівалася, чи не з’їхала з глузду. Ніякої ковбаси там не було. Каструля з борщем. Морква, цибуля, огірки, помідори, капуста. Дитяче пюре. Ліки. Повно ліків. 

Вона витягла каструлю й поставила на плиту підігріватися. Нервово почухала лоба. Дивина. Як таке взагалі може бути?

Коли борщ закипів, вона вимкнула вогонь й насипала у тарілку для дитини. 

“В мене є дитина. Неймовірно, не можу в це повірити. У мене є своя власна дитина”. 

Вона пішла до кімнати, щоб покликати свою новоспечену сім'ю вечеряти. Однак чоловік вже спав, відвернувшись до стіни, й голосно хропів. Дівчинка лежала поруч з закритими оченятами.

Віка навшпиньках повернулася на кухню й сіла вечеряти сама. Від думки про дівчинку на душі стало тепліше, та від згадки про чоловіка почало нудити. 

Після вечері вона повернулася до кімнати й тихо лягла скраю на ліжку, скрутившись калачиком. Їй треба поспати, щоб остаточно не з’їхати з глузду. Якщо це вже не трапилося.

 

Вона прокинулася від того, що на неї дивляться. Це відчуття ні з чим не можна переплутати. Настирливий, уважний погляд, який пропалює, проходить крізь шкіру й дає про себе знати, чим би ти не займалася. Віка повільно розплющила повіки. Навпроти неї стояла маленька Ліза й суворо дивилася на неї. “Значить, не наснилося, — з жахом подумала дівчина. — А я так сподівалася. Може, я все-таки втратила розум? Всіляке в житті буває. З роботи звільнили, чоловік принизив. Може, я вигадала собі, що Артем попросив вибачення. А потім взагалі свою реальність створила”.

— Мама Лізу не любить? — запитала дівчинка.

— Що? — з жахом, ковтаючи слину, прошепотіла Віка.

— Мама Лізу не любить? — терпляче повторила донька, ігноруючи питання дівчини.

“Господи, — запанікувала Віка. — То ця дитина ще й хвора якась? Хіба так здорові діти говорять? Я не хочу тут бути”.

Уникаючи погляду дівчинки, вона встала з ліжка й пішла в коридор. “Треба вмитися, почистити зуби. Після вчорашнього пива з Артемом від мене, мабуть, несе як від пивної бочки”. 

Вона потягнула на себе дзеркало в коридорі, за яким знаходилася шафа з усілякими побутовими речами. І раптом перелякано зойкнула і зупинилась. З дзеркала на неї дивилася змарніла руда жінка. Мама б сказала “як із концтабору”. 

Обличчя жінки було покрите зморшками, під очима пролягали синці. На голові де-не-де виднілося сиве волосся. Вона була не просто стрункою, а хворобливо худорлявою. 

— Збулася моя мрія, — ошелешено прошепотіла Віка. — Здається, я позбулася зайвої ваги. А разом із нею й молодості та здоров’я.

Поки Віка розглядала себе, маленька Ліза стояла позаду й мовчки дивилася на неї через дзеркало. Рій мурашок пробіг по спині дівчини.

Різко закривши дверці-дзеркало, вона пішла на кухню й дістала з кишені мобільний телефон. Швидко прокрутила до потрібного їй номера й натиснула кнопку виклику. На екрані висвітилося “Мама”, проте оператор байдужим тоном повідомив, що такого номера не існує.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍