Alina Pero - Вогонь у серці , Alina Pero

Ніка

6:55 ранку. 
Я швидко натискаю кнопку першого поверху, ліфт тихо гуде, закриваючи двері. Починає опускатися.

Але раптом вони знову розсуваються, і в кабіну вривається Іван.

Різкий рух, легкий поштовх, наші плечі торкаються.

— Ой! — здивовано виривається у мене.

Він теж, здається, не чекав мене тут, але швидко бере себе в руки.

— Сусіде, тобі не здається, що ти занадто поспішний? — піднімаю брову, трохи відступаючи назад.

Його губи смикаються у легкій усмішці.

— А тобі не здається, що ти занадто рано прокинулася?

— Я завжди рано встаю. Звичка.

Двері ліфта зачинилися.

Запах його парфумів змішується із залишками пари, ніби він щойно вийшов з душу.

Або, може, я просто перебільшую?

Тепло його тіла відчувається навіть на відстані.

Він стоїть поруч, такий високий, такий…

Я вдихаю носом і примушую себе не звертати уваги.

Зосередженість, спокій.

Він просто сусід.

Просто чоловік, якого я затопила.

Але, чорт забирай, як виглядає цей сусід…

Ліфт зупиняється, двері розсуваються.

Я виходжу, не оглядаючись, але зупиняюся на мить, щоб кинути через плече:

— Гарної зміни, пожежнику.

Він криво посміхається.

— Не нароби більше потопів, медсестро.

Глибокий голос змушує мене усміхнутися, але я ховаю це, повертаючись і виходячи з під’їзду.

На вулиці вже тепло, сонце пробивається крізь хмари.

Я вдихаю свіже повітря й іду до найближчого супермаркету.

---

7:10 ранку. 

У магазині майже немає людей.

Швидко беру продукти – молоко, сир, каву, трохи фруктів.

На касі стоїть літня жінка, довго рахує копійки, і я терпляче чекаю, гортаючи телефон.

Але перед очима постійно виринає Іван.

Його рухи.

Його глибокий погляд.

Його мокре волосся…

Гаразд, стоп.

Це несерйозно.

Я знаю його всього добу.

І то – через випадкову ситуацію.

Мій мозок дає логічні аргументи, але тіло вперто не хоче слухати.

Я трясу головою, ніби це допоможе вигнати небажані думки, і забираю пакет із продуктами.

Йду назад додому.

---

7:40 ранку. 

Кава розливається в улюблену чашку.

Аромат заповнює маленьку кухню, створюючи відчуття затишку.

Я сідаю за стіл, обхоплюю чашку руками.

Глибокий вдих, повільний ковток.

У квартирі ще стоять коробки, які я не встигла розібрати.

Треба нарешті це зробити.

Я встаю, витягаю першу коробку, відкриваю.

Там книги.

Мої улюблені романи, що переїжджали зі мною вже не один раз.

Виймаю одну з них, пробігаю пальцями по обкладинці.

І тут в голові спливає картинка – Іван у формі, Іван без сорочки…

Та годі вже!

Я різко ставлю книгу на полицю.

Це несерйозно.

Я не можу так зациклюватися на незнайомому чоловікові.

У мене своє життя, свої плани.

Я переїхала сюди, щоб почати все з чистого аркуша.

Без драм, без непотрібних емоційних гойдалок.

Я взагалі нічого про нього не знаю.

Окрім того, що він пожежник.

І що він, чорт забирай, неймовірно гарячий.

Я різко видихаю, знову хапаюся за книги, швидко розставляючи їх.

Мене чекає робочий день.

А Іван – це просто сусід, про якого не варто так багато думати.

Тільки от чомусь його образ ніяк не йде з голови…