Alina Pero - Вогонь у серці , Alina Pero

Іван

6:20 ранку. 

Звук будильника вириває мене зі сну, як сирена на виклику.

Сон розчиняється у темряві кімнати, залишаючи після себе важкість у м’язах.

Простягаю руку, щоб вимкнути телефон, і клацаю пальцями по екрану.

Сьогодні чергування.

Розплющую очі, дивлюся у стелю. Декілька секунд просто лежу, звикаючи до ранку.

Потім змушую себе встати.

Літня спека навіть о цій годині важка, ніби повітря просочене вологою.

Йду у душ.

Вода біжить по тілу, змушуючи м’язи розслабитися.

Гарячі струмені ковзають спиною, грудьми, животом.

Кожен ранок однаковий, але сьогодні у голові застрягла одна чортова думка.

Ніка.

Її голос, коли вона виправдовувалася за потоп.

Її очі, коли вона намагалася стримати усмішку.

Її губи…

Дивно. Я майже не знаю цю жінку.

Але зараз, під гарячим душем, перед очима спливає її вигнута брова, спокусливий прикус губ…

Долоня мимоволі опускається вниз.

Не буду боротися з цим.

Не зараз.

Після душу виходжу на кухню, кидаю яйця на сковорідку, сьорбаю гарячу каву.

Голова вже переключається на робочий режим.

Відкриваю шафу, дістаю форму, перевіряю на місці жетон.

Сьогодні буде довгий день.

Накидаю рюкзак на плече, виходжу з квартири.

У коридорі тихо, тільки позаду клацають двері.

Йду до ліфта.

Натискаю кнопку.

Двері відчиняються, і я заходжу, навіть не дивлячись.

– Ой! – тонкий жіночий голос, легкий поштовх у плече.

Піднімаю очі.

Ніка.

– Сусіде, тобі не здається, що ти занадто поспішний? – її губи розтягуються в усмішці.

– А тобі не здається, що ти занадто рано прокинулася?

Вона хмикає.

– Я завжди рано встаю. Звичка.

Двері ліфта зачиняються.

Її парфуми – легкі, трохи солодкуваті, з відтінком цитрусів – заповнюють обмежений простір.

Кидаю швидкий погляд.

Кучері сьогодні трохи розпатлані.

Блузка з вирізом.

Мої пальці на плечах раптом згадують відчуття її шкіри.

Хм.

Ліфт зупиняється на першому поверсі.

Вона виходить першою, повертається через плече.

– Гарної зміни, пожежнику.

Я криво посміхаюся.

– Не нароби більше потопів, медсестро.

Вона сміється, і я розумію, що ця жінка чомусь вже влізла в мої думки.

Чорт.

Сідаю в машину й рушаю до частини.

---

7:45 ранку. Пожежна частина №7.

У роздягальні пахне димом, старими черевиками та кавою.

– О, нарешті! Наш герой прибув! – Матвій розвалюється на лавці, киваючи мені.

– А ти не сильно радій. Сьогодні ти чергуєш з Сергієм.

– І що?

Я кидаю рюкзак у шафку, застібаю сорочку форми.

– Він ще не викупає, коли ти жартуєш, а коли кажеш серйозно.

– Ну, ми його швидко навчимо, – Матвій підморгує.

У кімнаті чути голоси. Юра щось розповідає Сергію, сміх, віддалені кроки.

Я беру чашку кави, приєднуюся до них.

– Отже, – Сергій розвалюється на стільці, – у кого які пригоди були?

– Ти про що? – питаю, роблячи ковток.

– Ну, дівчата, секс… Все таке.

– О, пішло, – Матвій сміється.

Юра знизує плечима.

– Я тут поки що спокійно живу. Але Іван точно має щось розповісти.

– Не маю, – відрізаю коротко.

Матвій піднімає брову.

– Чекай… Ти ж давно не…

– Матвій.

Він піднімає руки.

– Гаразд, гаразд. Але я бачив, як ти щось мутіш із тією новенькою сусідкою.

Я кидаю на нього погляд.

– Що? – він розводить руки. – У нас тут інформаторська мережа, Іване. Ми все бачимо.

Я закочую очі, роблю ковток кави.

Це буде довга зміна.

---

10:30 ранку. Виклик.

Гул динаміка диспетчера перекриває всі звуки.

– Вулиця Хрещатик, пожежа в житловому будинку, четвертий поверх.

Усі в секунду підриваються.

Дію на автоматі: форма, шолом, киснева маска.

Швидкість – питання життя.

Бігом до машини.

– Поїхали! – командує командир.

Серце вже гупає в грудях, але я спокійний.

Вогонь не любить паніки.

Вогонь вимагає чіткості.

Сідаю у пожежну машину, прищіпаю ремінь.

Матвій поряд, Юра навпроти, Сергій, водій.

Сирена розриває ранкову тишу.

Машина ривком стартує з місця.

Вікна миготять відбитками червоних проблискових маячків.

Я стискаю ремінь і готуюсь.

Це наша робота.

Це мій світ.

І я знаю: там, у вогні, на нас чекає щось нове.