Влада Клімова - Мачо з Баранівки, Влада Клімова

– Ні, краще я! – вириває гаджет інша та вже виробляє на екрані дещо своє.

Керманич тільки посміхається й геть не втручається у ті напівдитячі розбірки. Він замріяно дивиться попереду себе на спорожнілу нічну трасу й навіть підспівує радіохвилі.

– Льоню, зупини на хвильку і дай копійку. Я в кіоску пивка візьму! Бо ця дурна Стрілка витратила сьогодні на розмови всі гроші, – просить водія руденька.

– Білко, а ти ще дурніша! Хто пів дня мультики про самураїв дивився в мережі? Гейша хрінова! – жартома чіпляється в руду подружку чорнява. Лише тепер молодий чоловік кидає на них у дзеркало оцінювальний погляд і гримає:

– Гей, малі! Ану перестали дряпати мордочки. Не псуйте товарний вигляд. Рашид знову виматюкає. І хто вам того пива продасть о такій порі? Зараз я сам вийду.

Біля освітленого кіоску він зупиняється й ставить авто на ручник. Знайома продавчиня, о третій годині ночі, усміхнено подає йому через віконце кілька баночок Стелли Артуа. Танцюючим кроком симпатяга повертається до машини та простягає дівчатам по одній. Свою кидає на сусідне сидіння й заводить двигун.

По зустрічці проходять дві фури, а повз пролітає якийсь нічний «гонщик» і більше ніхто не тривожить перенасичену вдень трудівницю-Кільцеву. Чому наша увага зупинилася на сіренькому старому авто? Та тому, що на ньому катається геть не ласий до престижу, двадцятисемирічний Леонід Гай.

Після поранення в зоні бойових дій, до нормального стану він прямував довго і тяжко та встиг залишитися без коханої. Ні, її ніхто не вбивав і навіть не кусав. Просто дівчина виявилася слабкодухою зрадницею. Як тільки дізналася про поранення, відразу кинула його й вийшла заміж за сусіда.

Звісно Леонід рвався назад до друзів у траншеї, але діагноз не дозволяв. Поранення в голову Дніпровські лікарі залатали, та він довго не розрізняв ні кольорів, ні ароматів і взагалі не знав: навіщо живе на світі?

Гай повернувся до рідного села Баранівки, що тихо розкинулося поруч з гамірною столицею. Хлопець змалку любив порпатися з дядьком Лавріном у мотоциклі та Жигулях. Так і став непоганим механіком. Його взяли в місцевий автосервіс на трасі. Там він потроху оживав та почав дружити з невтомними трудівницями приміських доріг.

Його розкішне волосся, з легким вкраплення ранньої сивини, ховало непривабливі шрами і взагалі дівчата на такого чарівного «мачо» більше западали. А підкачане тяжкою працею тіло та нескінченні жарти, під якими він ховав гіркоту, створювали імідж блискучого звабника. Ось і наразі від прихопив собі на ніч двох знайомих веселих повій – Білку та Стрілку.

Хто й коли дав дівчатам такі дивні імена, достеменно невідомо. І це геть не через те, що вони мріяли полетіти в космос. Просто одна з них руденька, а інша висока й струнка та любить носити на роботу стильні панчохи зі швом.

Тільки не встигли довгоногі повії надихнутись холодненькою пінкою, як їх керманич різко загальмував та промовив міцне чоловіче слово.

– Ти чого? – протерла мордочку від піни Білка й вилізла ближче до водія.

– Ой, не дихай на мене своїм перегаром! Я ж не пив, а примарилося, наче там хтось лежить, – уважно вдивлявся через скло Леонід та вмить пригадав свої бойові марення.

– Льонько, але ж там справді хтось лежить. Може наша, пішли подивимося! – сміливо промовило дівча, що вже спробувало у своєму короткому житті смаженого вовка. Юна повія готова була допомогти тому, хто посеред ночі цього потребував.

– Сидіть тут і навіть не рипайтеся! Я сам подивлюсь, – жваво скомандував нічним метеликам Леонід і збентежено попрямував до темної плями, що ворушилася на узбіччі.

На війні він був лише десять місяців, але встиг побачити стільки крові й страхіть, що якось дивно було б лякатися. Але в пилюці, на асфальті перед ним лежала майже гола жінка. Під світлом фар було чітко видно розбиті до крові ноги та купу незрозумілих червоних плям по всьому тілу...

Гай перевірив сонну артерію й відчув, що людина тепла, але його руки також стали слизькими.

– Що за халепа? Звідки їй тут вязится такій? Мабуть, з авто якась тварюка викинула, – вголос промовив він і скрикнув до дівчат: – Гей, Білко! Візьми в мене позаду на вікні плед та миттю неси сюди.

Руденька, не гірше за бійця виконала наказ і опинилася поруч:

– Господи! Хто ж її так? Льоню, давай підніми. Ми ні за що її тут не залишимо.

– Не кажи дурниць! Звісно не залишимо. Обережно оповив Гай невідому жінку легкою тканиною та сильними руками підвів на ноги.

Вона не смикалась і покірно спробувала підвестись. Правда, захищаючись вперлася руками в його пружні груди. Під променями повного місяця Леонід побачив неймовірно красиву жінку. Від неї пахло медом і квітами, а ще кров’ю... Очей він не бачив, вони були низько опущені, майже закриті. Від страху чи від болю? А може від сорому, що вона опинилася тут вночі? Та не час роздивлятися або запитувати. Треба везти додому. Дядько Лаврін хоч і ветеринар, але справу свою знає добре. Бо ще підчепить ця краса якусь інфекцію посеред дороги...

Нічні метелики дружно допомогли вкласти невідому на переднє сидіння та коли Леонід намагався припнути жінку ремнем безпеки, вона розпачливо застогнала й він зрозумів, що робити цього з якоїсь причини не можна.

– Все-все, не буду! Сиди тихо. Тут їхати хвилини три.

Гай завів авто й тихо покотив до перехрестя та звернув біля дорожнього показчика: «Село Баранівка 500 метрів».

Розділ 11

Перед сходом сонця над маєтком Дракули «пролетів янгол». Цю розвагу уявний граф спостерігав, відвідуючи справжні Венеціанські карнавали. Він замовляв професійного акробата й той зазвичай спускався з даху на тросі, а п’яненькі гості від атракціону були просто в захваті.

Весь у білому, з крилами за плечима, актор коштував Фінчу недешево та екзотичне й чудернацьке притягувало діда невблаганно. Саме через своє хворобливе захоплення красою та містикою – цей дикун і вподобав мене «нареченою» на бал. Правда  моє ім’я було геть не Марія й починалося все доволі пристойно. Та коли він накачав гостю паралізуючою речовиною й почав знущатися, його графський титул впав нижче плінтуса.

Ласло вже надихнувся та рішуче пішов до своїх покоїв, щоб зробити зі слабкою жінкою ще якусь гидоту, одначе я зіпсувала його плани. Чи то Господь мені допомагав, чи страх, але коли він зник - я відчула, що можу рухатися. Тому зіп'ялася на ноги та попленталася вздовж стіни, на вихід. А як побачила за шторкою набір інструментів для «насолоди», адреналін ще додав мені сил. На стіні було розвішане мотузяччя різної товщини. Далі акуратно, за розміром, прути й нагайки. А ще здається ножі й таке, призначення чому я не уявляла.

З одягу на мені цей збоченець і досі благородно залишив ліфчик та трусики. Я прикрилася якоюсь шовковою ганчіркою й потихеньку пішла до дверей. Визирнула – нікого! Повернулася й прочинила вікно. Стрибати – не варіант. Вбитися не вб’юсь, але скалічуся. І тоді Фінч точно поріже мене тими «засобами кохання» на шматки.

Не маючи іншого виходу, я прив’язала до штори те, чим прикривалася й не думаючи про наслідки – поповзла по зовнішній стіні вниз. Десь метрів за два від землі тканина випурхнула з моїх рук і я шубовснула в дуже колючі кущі. Можливо в троянди? Голки нещадно впилися в тіло, але у порівнянні з його гидкими укусами, то ніщо!

Яскраве світло було сконцентроване у центральній частині маєтку, а тут на задвірках темно, хоч очі виколи. Навіть повний місяць кудись зник та не бажав мені допомогти, а може саме так рятував від клятого ірода? Все тіло палало болем, а босі ноги плуталися в нестриженій поруч з муром траві. Я бездумно прямувала вздовж кам’яної огорожі й звісно не могла перелетіти її. Та ось відчула під рукою скрип незмазаної хвіртки...

Не може бути! Господь допоміг мені знайти вихід з цього пекла? Не встигла я зрадіти, як почула від столів страшний гамір, крики та оплески. Там відбувалося щось феєричне. А я штовхнула залізну решітку й опинилася в бур’яні, за периметром страхітливих володінь.

Спочатку прямувала на чотирьох, як тваринка що намагається врятуватися від нещадного кровожерливого мисливця. Мабуть, від руху головою вниз мене знудило та відразу полегшало. Серце калаталося, як дурне і я не зважаючи на траву, що різала босі ноги, продовжувала прямувати в бік яскраво освітленої траси.

Якщо доберуся, там знайдуться люди, котрі допоможуть. Так думала я наївна тридцятип'ятирічна дурепа. А коли вилізла по крутому спуску в пилюку асфальту й почала голосувати, кілька машин відсахнулися від мене, як від прокаженої та продовжили свій швидкий рух.