Влада Клімова - Мачо з Баранівки, Влада Клімова

Але скромні фари невеличкого авто засліпили й машина сама зупинилася за кілька метрів. Звідти вийшов міцний патлатий чоловік, а за ним прибігла ще дівчина. Нічого не запитуючи, вони обіп’яли мене приємною тканиною та вмостили на сидіння. Звісно моє травмоване тіло невблаганно боліло, а трояндові колючки повпивалися в шкіру, мов скажені пси. Та й босі ноги, що не звикли бігати польовими бур’янами я майже не відчувала. Вони були чомусь мокрі. Мабуть, від роси?

Тим часом «неперевершений коханець» послухав вдячні слова гостей та розпрощався з ними. Тепер, як обіцяв, він готовий був подарувати мені свої найшаленіші мрії. Ласло взяв зі столу червоного вина й знову капнув туди нову порцію отрути.

Зі своєю пекельною посмішкою він зайшов до гротескної катівні та відразу побачив відкрите вікно й довгу штору, що теліпалася на вітрі. Фінч не повірив власним очам і кинувся до ліжка, але воно було порожнє... Тоді, божевільний від гніву власник випадкової ляльки, з усієї сили жбурнув келихом об стіну. Той розбився й залишив кривавий слід від пійла.

Недограф схопив плетену шкіряну нагайку, якою мріяв відшмагати у вранішніх променях сонця свою непокірну коханку й почав трощити нею все, що потрапляло під руку. Зараз він був справді схожий на Дракулу, адже ревів мов дикий звір. На ті звуки до кімнати прибігли його вірні пси.

Охоронці збилися до купи й не заважали господарю-придурку випускати зсередини свій скажений гнів. Щось подібне з ним вже траплялося, але таким слуги бачили його вперше. Ось Фінч трохи стомився бити свої раритети й тоді старший спробував запитати:

– Заради Бога! Пане, скажіть, що трапилося?

– А ви сліпі нероби хіба не бачите? Де моя гостя? Чорт би її забав! Яке неймовірне приниження. П’яна баба, на очах у всіх зникла з цього ліжка, а вони запитують: що не так у моєму житті? Перерийте все та знайдіть, де вона ховається! Даю двадцять хвилин. Інакше – кров. Ви мене знаєте!

– Так, господарю! Миттю знайдемо й приведемо. Будьте спокійні, нікуди не подінеться, – вклонився головний і рукою скомандував «шукати».

Двадцять хвилин промайнули швидко. Підготовлені в різних точках земної кулі головорізи-професіонали, наче гребінкою пройшлися територією маєтку й навколо. За  допомогою навченої собаки вони виявили шлях втікачки, але говорити про незамкнену садову хвіртку, вкрай розлюченому Фінчу, було ризиковано.

Він вже майже прикінчив штоф з односолодовим віскі та стояв в очікуванні, спершись рукою на стіну. Охоронці знову зайшли всією зграєю. Так вони могли підтримати одне одного в нерівному бою зі свавільним паном.

Побачивши лише їх, Фінч розпрощався з останньою надією достойно покарати непокірну. Він спрямував на чоловіків свої безжальні очі й заволав:

– І де ж обіцяна мала й слабка баба? Нема? Знайдіть мені цей норовливий шмат м’яса. Хоч з-під землі дістаньте! Та без ласої здобичі не повертайтеся!

– Так, пане! Ми пустили по сліду стрімкого Данте, але на трасі пес безсилий. Виходить, її підібрало якесь авто…

– Байдуже, хоч прибульці. Я оголошую полювання! А тому, хто поверне дівку -обіцяю файну тачку зі свого стійла. Тільки ЯК вона вибралася через мур? Кажіть!!!

Головний тяжко зітхнув і тихо відповів:

– Через старий зарослий вхід. Там, де ржава брама. Садівник виносив сміття й забув замкнути...

– А хіба в нас за охорону об'єкта відповідає садівник? Чи може ви, придурки?

При цих словах, господар знову жбурнув склянкою об стіну, схопив улюблену нагайку й почав періщити по всіх. Охоронцям нічого не залишалося, як низько опустити голови та прикрити руками обличчя.

– Геть!!! Шукати! Повбиваю... – волала схиблена маленька людинка, що уявила себе Богом на землі.

Розділ 12

Погано пам’ятаю: куди й навіщо мене везли? Я коли відчула себе в добрих руках – майже відразу втратила свідомість. Прокинулась у чистенькому панцерному ліжку, в довгій бавовняній кофті та щедро змащеними йодом ранами на руках.

Це ліжко нагадало мені дитинство. Колись і в нас були саме такі. То вже потім прийшов сучасний шик, а росла я поруч з оленем на стіні, під простенькою ватяною ковдрою.

– Прокинулась, бідолашна? – вимовив літній чоловік, з сивою борідкою. Його сині очі були надто добрими, щоб запитувати: де я і що зі мною буде? Тому я просто відповіла:

– Так.

– От і добре. Зараз принесу чайку й бутерброд на сніданок. Я заварив глід. Він трохи заспокоїть твої розбурхані думки. Уві сні ти дуже кричала. Я навіть боявся, щоб не захлинулася серед своїх страхіть, – розповів про мою нічну поведінку господар та почвалав, тягнучи ноги до іншої кімнати.

А як повернувся, поставив переді мною звичайну металеву тацю з теплою чашкою й тарілкою, де був хліб з маслом і рум’яною вареною ковбаскою. Звісно це не восьминіг, але глянувши на просту їжу, я відчула страшенний голод. Обережно сіла й зрозуміла, що все тіло болить більше, ніж учора. Чи може просто гидота, котрою мене напоїв Дракула, працювала тоді як анестезія?

Дядько сів у кутку на стілець і співчутливо промовив:

– Ти новенька на трасі? Нехай Бог покарає тих, хто з тобою таке вдіяв. Живого ж місця на тілі немає! Рани я обробив, але треба показатися комусь з лікарів. Може ще й вагітна...

Від його слів мої сльози закапали у глід. Та це не заважало, навпаки я наче поверталася до нормального світу. Одне дійсно дуже надихало: Фінч нічого сексуального зі мною не робив. Це радувало та одночасно, при його настирливих залицяннях, дуже дивувало.

– Дякую Вам, але не треба. Не повірите, та я не повія з траси. Все набагато гірше й складніше. А хто мене до Вас привіз? – запихала я у свій порожній шлунок смачну докторську ковбаску.

– Мій небіж і привіз. Їхав з роботи, з дівчатами розважатись, а ти виповзла на узбіччя. Вони й узяли. Звідки ж ти бігла? Ноженята геть скалічені, я перев’язав. Вибачай за нахабство та чому без одягу? Тебе пограбували? – губився у здогадах дід.

Я тяжко зітхнула й розуміла, що за прихисток і увагу повинна цій людині все розповісти. Та й легше мені відразу стане, як зніму той тягар з душі.

– Мене звати Ритою. Я з Бучі. Там у мене мама й тато. А в Києві я тримаю власний салон краси. Була в мене подружка Божена, та вийшла заміж за громадянина Сполучених Штатів. Щасливі вони. Їй народжувати скоро. Ось і запросили в гості. Я полетіла, а на зворотному шляху, в аеропорту познайомилася з... ним. Ні, він мені геть не сподобався. Навпаки, почав слідкувати, в друзі набивався, а потім запросив на бал-маскарад. Подарував чарівну сукню і водія з крутою тачкою надіслав. Я й поїхала. Він був ґречний і делікатний, вальс танцював бездоганно. А потім мені раптом стало зле й він запропонував перепочити... Далі я не хочу розповідати. Мені соромно за себе, що доросла й настільки дурна. Думала сконаю, але Бог не допустив.

Десь з середини моєї розповіді добрі очі дядька почали наливатися ненавистю. Та він дослухав і констатував:

– Румун! От же тварюка. Скільки вовка не годуй... Пів траси спостерігали його нічні феєрверки, заснути не могли. Підкинуло нам життя сусіда! То Ви про нього нічого не знали?

– Не знала. Тепер знаю, більше нікуди. Мене чимось отруїв та слава Богу вийшов, а я через вікно в колючки стрибнула. І випадково стару хвіртку надибала. Далі повзла й бігла. Мені все одно було: куди. Аби тільки від того звіра втекти. Подякуйте Вашому небожу! Мене водії обминали, а він сам зупинився, – проливала я сльози й чоловік попросив:

– Заспокойтеся, будь ласка, Рито. Ви не перша і на жаль не остання. Я принесу Вам ще хлібця з маслом. Поїсти треба, щоб набратися сил. Такий стрес для організму шкідливий. Я лікар для тварин, але на людському організмі теж розуміюся. Мене звати дядько Лаврін.