Ельма Кіраз - Варта кожного слова, Ельма Кіраз

— Ось мій номер, зателефонуй мені в пʼятницю, — я підійшла до його столу та на папері написала свій номер телефону.

— Добре. Коли?

— Байдуже. Тільки щоб подзвонив. Тоді я тобі все розповім.

— Як скажеш, — Захар знизив плечима.

Я ще раз глянула на нього і згадала, як він розмовляв з тією жінкою. Він точно закоханий і мене це тішило. Інакше, думаю, ідея з весіллям йому б навпаки подобалась. Бо хто ж би не хотів стати ближче до мого батька. Я байдуже махнула Захару на прощання та якнайшвидше пішла геть. На виході я ще раз оглянулась та побачила вивіску. «Хаскі». Дуже цікаво, чому він саме так вирішив назвати свій клуб. Та й взагалі він доволі цікавий чоловік. Не боїться мого батька, хоче піти проти його планів. Не трясеться перед ним, як це зазвичай буває у інших. І це, я б сказала, навіть інтригує.

— Як поїздка? — вдома мене зустрів мій персональний охоронець.

— Нормально, — я кинула йому ключі, щоб він завіз авто в гараж. Та потім мені на думку спала одна ідея. — Максиме, я можу тебе про дещо попросити?

— Звичайно. Що саме?

— Ти знаєш щось про мого нареченого?

— Ну-у-у, — протягнув чоловік, — майже нічого. Лише щось загальне, чим ділився з нами Богдан Іванович.

— Будь ласка, — я підійшла ближче та заговорила тихіше, — дізнайся про нього все, що тільки зможеш. Особисто для мене. Лише для мене, батько не має цього знати. Ти зможеш?

— Спробую. Скільки в мене є часу?

— До пʼятниці, — я підморгнула йому та швидко пішла в дім.

Максим не підвів мене і вже наступного дня я тримала в руках декілька паперів, на яких була інформація про Захара. Його школа, університет, робота… все це було не дуже цікаво. Одруження та розлучення. Це вже цікавіше, отже він знає, що таке сімейне життя. Може й тому так сильно не хоче його? Потім інформація про його клуб, про те, що там відбувається. І все. Загалом якось занадто чисто. Я виросла в цьому жорстокому татовому світі, то ж розумію, що якщо занадто чисто, отже хтось прибирав. 
А в мене вже майже все було готове до моєї втечі. Обережно зібрані найнеобхідніші речі, що були сховані в саду біля воріт. Одну з автівок я відвезла «на полірування». Насправді ж, залишила в надійному місці, щоб втекти саме на ній. Батько думає, що все йде по його плану. Та як же він помиляється.

— Ти казала подзвонити, — вранці в пʼятницю пролунав голос у моєму телефоні.

— О я здивована, що ти памʼятаєш, — я фиркнула, знущаючись, — молодець.

— Ну то що? Не тягни, бо мені важливо знати, що це працюватиме, — було чути, що Захар нервує. Так, наче це він буде втікати, а не я.

— Заспокійся, Захаре, — я закотила очі, — ніхто не одружить тебе зі мною. Цього весілля не буде.

— То ж чому?

— Бо я втечу. В мене вже все практично готово. Я навіть не зʼявлюся на святкуванні. А ти й гадки не будеш мати, де я, ти зрозумів? Вдаватимеш щире здивування. Інакше я знайду тебе і задушу власними руками, — я вирішила погрожувати, щоб точно уникнути неприємностей через нього.

— Можна обійтися і без грубощів.

— Ти заслужив.

— Що? — він мало не пискнув.

— Я трохи подізнавалась про тебе. Мутний ти дуже. І розлучений. Чого це тато вибрав саме тебе…

— Звідки ти…— він мабуть би почав виправдовуватися, але я різко перебила його.

— Ну все, досить. Ти не знаєш, де я. Ми не говорили. Памʼятай, щире здивування. Можеш навіть видавити сльозу. Чао, — я знову закотила очі, завершила дзвінок та швидко відправила номер Захара до прихованої папки. Щоб не було жодних зачіпок. 

Я сиділа у своїй кімнаті та глянула у вікно. Зовсім скоро моє життя зміниться. Я покажу батькові, що його може й бояться всі навколо, але не я. Не дозволю й далі керувати своїм життям. Не буду підкорятися.