Aira Molen - Крізь темряву до світла, Aira Molen

Розділ 6: Втеча

Вечір був холодним, але тихим. М’який вітерець за вікном грайливо розгойдував гілки дерев. Я стояла біля дверей, тримаючи в руках свій старий рюкзак. У ньому було лише кілька речей: трохи одягу, книжка і кілька фотографій. У кімнаті панувала напружена тиша. Мама сиділа в кутку, схрестивши руки. Її погляд був важким — у ньому змішалися зневага і образа.

— Куди ти підеш? — холодно пролунало. Голос її був спокійним, але я чула в ньому гіркоту.
— Ти навіть не здатна залишити все як є. Ти все зруйнуєш.

Я мовчала. Усередині мене вирувала буря: серце стискалося від гніву, але разом із тим приходило полегшення. Досить. Я більше не могла жити в цьому пеклі. Кожен день у цьому домі був боротьбою за право просто дихати.

— Йди, якщо хочеш, — голос мами став жорстким, майже риком. — Але знай: ти нікуди не втечеш від реальності. Ти не зможеш вижити без мене!

Я навіть не оглянулася. Зачинивши за собою двері, ступила у холодну ніч. Сніг хрумтів під ногами, коли я йшла до Артема. Серце калатало, а кожен крок здавався важким. Не вірилося, що я справді це роблю. Що, нарешті, залишаю позаду всі ті роки страху й залежності.

Артем чекав на мене. Його погляд був м’яким, його присутність — заспокійливою. Він мовчки взяв мене за руку і повів до нашої маленької орендованої кімнати на околиці міста. Там усе було інакше: спокійно, без метушні, без погроз.

Як тільки двері зачинилися, я впала на ліжко. Сльози котилися по щоках, але вони не були від болю. Вперше за довгий час я плакала від полегшення. Мені більше не потрібно ховатися, боятися кожного кроку чи кожного слова. Я просто лежала, дивилася на стіни маленької кімнати й відчувала, як починаю дихати по-новому.

Тієї ночі я вперше за довгі роки спала спокійно. У душі було відчуття свободи, хоча я розуміла: попереду буде ще багато труднощів. Але поруч був Артем, і я знала, що він стане моєю опорою.

Ранком я піднялася й підійшла до вікна. Вуличні ліхтарі тьмяно світили, а холодний вітер приносив аромат снігу й лісу. Світ здавався іншим, звільненим від того вантажу, який я носила всі ці роки.

Артем сидів за столом, занурений у свої думки. Коли я повернулася до нього, він тихо посміхнувся. Його погляд був сповнений розуміння — без осуду, без агресії. Просто турбота і теплота.

— Ти впевнена, що це те, чого ти хочеш? — м’яко спитав він.

Я кивнула. Усередині ще залишалися страхи, але тепер я знала: це мій шлях.

— Так, — сказала я, і ці слова стали моїм першим кроком до нового життя.

Це був початок. Початок свободи, надії та віри в те, що я можу знайти себе і почати все заново. І хоча страх все ще десь таївся, тепер у моєму серці жила впевненість: я зробила правильний вибір.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍