Aira Molen - Крізь темряву до світла, Aira Molen

Розділ 5: Перший крок до свободи

Я сиділа на своєму ліжку, втупившись у порожню стіну. Моє серце калатало в грудях, а думки безперервно кружляли в голові, не даючи мені спокою. Тяжкість мого життя тиснула з усіх боків. Мама… Вона ніколи не розуміла мене. Я завжди була на самоті в цій холодній квартирі. І кожен мій рух, кожен крок чи спроба вирватися з цього замкненого кола викликали лише тривогу.

Але Артем… Він дав мені надію.

"Ти заслуговуєш на краще", — сказав він на нашому останньому побаченні. Ці слова відлунювали у моїй душі, наче натискне серце, яке рветься на волю. Раптом я почала уявляти своє майбутнє інакше. Я, яка все життя ховалася у тіні, відчула, як щось нове і сильне проростає в мені.

Артем був поруч, навіть коли ми не могли зустрітися. Він підтримував мене, допомагав шукати способи вирватися з цієї пастки. Він радив звернутися до центрів підтримки, де люди в подібних ситуаціях знаходили допомогу. Ми разом шукали оголошення про оренду кімнат, сподіваючись знайти для мене нове місце.

Я почала зберігати гроші. Ховала їх у старій коробці, що припадала пилом у шафі. Щоразу, коли я клала туди чергову купюру, хвиля тривоги пронизувала мене. Але разом із нею приходило і відчуття рішучості. Я знала: це мій єдиний шанс.

Та страх ніколи не залишав мене. Що буде, якщо мама про все дізнається? Що, якщо вона не дозволить мені піти? Я боялася, але всередині мене щось говорило, що це мій момент. Що я маю боротися за себе.

— Ти не одна, — не раз казав Артем по телефону. — Ти маєш право на своє життя і щастя.

Я усміхалася крізь сльози. Він вірив у мене, і ця віра була як промінь світла у темряві. Я знала: цей шлях буде нелегким. Але всередині мене росло відчуття, яке важко було описати словами. Це вже не була втеча. Це був шлях до свободи.

Щоразу, коли я переглядала оголошення про оренду, серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Я уявляла місце, де могла б бути вільною, де ніхто не диктував би мені, як жити. Але водночас я боялася. А раптом я не впораюся? Що, якщо грошей не вистачить? Що, якщо я не знайду роботу?

І все ж рішучість долала страх. Я розуміла: цей крок важкий, але він веде мене до майбутнього, яке я маю створити власноруч.

— У тебе все вийде, — казав Артем, його голос звучав тепло і впевнено. — Я поруч.

Його слова підтримували мене. Я почала вірити, що справді зможу це зробити. І хоч кожен мій крок здавався важким, як камінь, я знала: ці кроки ведуть мене до свободи.

— Я повинна це зробити, — прошепотіла я в темряві кімнати. Місячне світло лилося крізь вікно, і я зрозуміла: це більше не мрія. Це необхідність.

Кожного вечора, коли мама засинала, я сиділа за комп’ютером, переглядала оголошення, будувала плани. Я знала: навіть якщо попереду буде багато помилок, це варто того, щоб звільнитися.

Моя рука тремтіла, коли я натискала кнопку "відправити" у відповіді на чергове оголошення. Але з кожним таким кроком я наближалася до своєї мети. Мій страх перед майбутнім боровся із рішучістю, але я знала, що повинна. Це мій шанс.

Якщо не зараз, то коли?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍