Aira Molen - Крізь темряву до світла, Aira Molen

Розділ 4: Проблиск світла

Я стояла за прилавком свого маленького магазину, дивлячись, як за вікном сніг тихо лягає на землю, покриваючи все навколо білою пеленою. Зима вже давно перестала бути для мене чимось особливим. Кожен день здавався однаковим — робота, рутина, самотність. Це стало моїм єдиним світом.

Того дня, коли до магазину зайшов Артем, все раптово змінилося. Він був високим, із яскраво-синіми очима, що одразу привернули мою увагу. Його усмішка була теплою, майже заспокійливою, і в його погляді було щось таке знайоме. Я не могла пояснити, чому, але мені здалося, що ми вже десь зустрічалися.

— Можна придбати каву? Мені здається, у вас тут найкраща у місті, — сказав він, дістаючи з сумки невелику книгу.

Я усміхнулася, на мить забувши про все.
— Звісно, вона з власного обсмаження. Сподіваюся, вам сподобається.

Ми говорили про каву, потім про погоду, і розмова якось плавно перейшла до більш особистих тем. Його щирість вразила мене. Здавалося, він не просто слухав мене — він бачив те, що ховалося у мене на душі.

— Ти завжди виглядаєш так, ніби хочеш сховатися від усього навколо, — сказав він одного дня, коли ми випадково знову зустрілися. — Ти коли-небудь замислювалася, чому так?

Його слова пробили мене наскрізь. Я затримала на ньому погляд, але відповісти не могла. У грудях щось заболіло, але водночас пробудилося. Артем, здається, зрозумів моє мовчання. Він поклав руку мені на плече, і цей жест був таким простим, але таким підтримуючим.

— Можливо, ти просто забула, як бути щасливою, — додав він тихо.

Ці слова не залишили мене байдужою. З того часу наші зустрічі стали регулярними. Кожного разу, коли я бачила його, щось у мені оживало. Він розповідав про свої мрії, про подорожі, про книги, які хоче написати. Його оптимізм і здатність бачити життя яскравими фарбами заразили й мене.

— Ти не повинна просто терпіти це, — сказав він якось, коли я поділилася своїми труднощами. — Чому ти терпиш усе це?

Його питання змусило мене задуматися. Всі ці роки я просто існувала, а не жила. Можливо, настав час змінити це.

Кожного разу, коли Артем приходив до магазину, я відчувала, як моє серце тягнеться до нього. Він став для мене промінчиком світла, який розганяв темряву в моїй душі.

Одного вечора, коли сонце заливало вулиці міста золотистим світлом, Артем запросив мене на прогулянку. Ми мовчки йшли вулицями, і я слухала його розповіді про майбутнє. У його словах була така впевненість і надія, якої мені завжди не вистачало.

— Можливо, я і правда терплю, — сказала я тихо, поглянувши на нього. — Але я не знаю, що робити далі.

Він зупинився і подивився мені в очі.
— Ти не повинна робити нічого, що тобі не хочеться, — відповів він, беручи мене за руку. — Просто будь. Живи.

Ці слова стали для мене ковтком свіжого повітря. Вони були простими, але їхній сенс проникав у саме серце. Я не знала, що чекає мене попереду, але вперше за довгий час відчула, що готова йти цим новим шляхом. І найважливіше — я більше не була самотньою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍