Данило Кіш - Псалом 44, Данило Кіш

погляд на коралях з великих штучних намистин кольору аметисту: ці коралі на тонкій шиї ляльки-сплюхи надавали Анієлі вигляду тих мумій, що їх знаходять у пірамідах фараона: гідність смерті правителя.

«Це від покійної мами», — раптом випалила Анієла ще до того, як Марія встигла запитати, навіщо Анієлі те намисто, ще до того, як встигла сказати будь-що, бодай якесь слово, яким зазвичай звертаються до смертника; «Сімейний спогад, можна сказати», — вела далі Анієла, мов відповідаючи на її невимовлене запитання і погляд, що перетворився на застиглий і стриманий крик. А тоді її очі зупинилися на Анієлиних худих, зів’ялих пальцях, якими та перебирала намисто, немов вервицю; у неї були все ще гарні доглянуті нігті кольору темного срібла, що якось дивно поєднувалося зі збляклим бурштином її довгих пальців, мов срібний обідок на старовинному і вишуканому чубуку дорогоцінного мундштука. «Це для мене як календар, — сказала вона. — Якщо кожну намистину вважати одним місяцем, то тут — понад три роки. Війна, сподіваюся, до того часу завершиться. А можна вважати за тиждень. Чи за день. Чи годину». Тоді додала: «Я рахую»; а вона відчуває, що нічого не може сказати і мусить чекати, щоб чоловік відклав на якусь хвильку люльку чи промовив щось, хай там що, аби не мовчав, і вона не мусила слухати Анієлин хриплий шепіт, аби хтось хоч щось промовив людським голосом, хай старий закашляється басом чи тітка Лела скаже своїм чоловічим голосом, який тхне цигарками, щось беззмістовне і немислиме, як ото недавно про паспорт для Анієли; але натомість вона мусила знову слухати шепіт ляльки-сплюхи: «Я часто граю, коли нудьгую», — сказала мумія, а її пальці кольору темного бурштину швидко пролетіли намистом, потім завмерли на мить, ніби віднайшли справжній тон та акорд, якого вони не могли чути, але помітили в її очах, в яких промайнули в’юнкі тіні якоїсь неземної мелодії (і їй пригадалася Полина постать, зігнута над вигнутою шиєю віолончелі під чорним балдахіном отих катафалків, що стояли поблизу крематорію, заки сіяв якийсь темний дощ, а вони, змоклі та зморені, поверталися з роботи): «Ось», — сказала тоді Анієла і закинула голову трохи назад, так, що вістря підборіддя стирчало догори, як на картинах зняття з хреста з жахливими спотвореннями перспективи, на яких пальці на ногах, заглиблення під ребрами і трикутник підборіддя зливаються в єдине ціле; «Трам-трам-трам-трам, — Анієла передавала їм звуки, які заплюскували її свідомість, але залишалися для них усіх нечутними; при цьому вона тарабанила пальцями по скляних кульках кольору аметисту: — Моцарт, — сказала вона, немов видихнула те слово в котрійсь із пауз після однієї шістнадцятки чи між двома півтонами. — Реквієм, — пояснила, не припиняючи натхненно бахкати по тому уявному фортепіано з піднятою головою. — Тепер я знаю, коли помиляюся. Точно знаю, де який тон, і тільки-но вдарю по кульці, я його виразно чую».

Вона вже розтулила рота сказати тітці Лелі, що їм час іти, бо несила більше слухати Анієлин Реквієм, але саме тоді десь завила сирена, і їй перехопило дух, проте тієї миті любіше було слухати істеричне завивання сирени, ніж Анієлин шепіт, хоча тепер доведеться залишитися ще принаймні хвилин на п’ятнадцять, поки не мине тривога. На щастя, Анієла раптом заснула, мов заколихана своєю власною музикою, і вони утрьох, власне, тітка Лела, старий і вона, могли розмовляти про всіляку всячину і про все на світі, як зазвичай балакають люди; чоловік сказав, що за його християнськими відчуттями війна не може тривати довше, аніж рік, бо до того часу Бог або змилується над людьми, або знищить увесь світ полум’ям чи потопом, бо він знає одного старого з околиці, який уже прорік кілька війн, і то точно, аж до дня, і місяця, і року, навіть передбачив сараєвське вбивство і дохідливо розповів про це усім, а його через це арештували, а коли справді сталося так, як він пророчив (а він передрік і кілька посух, і навіть дату народження й ім’я престолонаступника), тоді його відпустили, хоч мусив сказати, звідки в нього все це знання, а він відказав, що все це до ладу написано в Старому Заповіті та в Книгах пророків; е, той самий старий сказав те, що й він думає, тобто, що ця війна не може потривати довше, бо ж хіба може бути, щоб людей просто так кидали в ями, мов тварин, і по двадцять на купу, а він добре пригадує, як то було, коли воював за цісаря Франца Йосифа, — та вона його не слухала, а думала лише про те, що ці відвідини мусять врешті закінчитися, чекала на сирену, яка сповістить кінець тривоги, і дивилася на свічку, щоб не дивитися на Анієлину труну. Тоді, коли минула ціла вічність, знову зарепетувала сирена, а тітка Лела сказала: «Не будемо її будити, нехай відпочиває», — а вона лише цього й чекала: щоб старий накрив Анієлину труну, тож була вже в іншій кімнаті, а насправді десь далеко, куди втекла від себе і від всього цього, коли чоловік сказав:

«Було б непогано дістати їй трохи ракії. Це краще, ніж порошки», а тітка Лела:

«Направду, направду»; а вона вже стояла на порозі перед дверима і дивилася на чистий свіжий сніг, мов на якесь диво. Вона все ще не рухалася, притулившись шиєю до поперечини шафи, майже зануривши голову в смердючий лікарський халат, притискала однією рукою трусики і відчувала, що кров заливає її пальці та збігає по ногах, і їй здавалося, що вона стече кров’ю, мов та зарізана худоба, що висить головою вниз на гаку в скотобійні, поки кров повільно скрапує і збирається долі на бетоні в густу темно-червону пляму. Їй було зрозуміло: нічого зробити вона не може; мусить отак стояти в оцій неможливій позі, аж поки щось не станеться, поки доктор Ніче не піде чи Якоб щось не вчинить; от тільки мусить вважати, щоб не зомліла, бо могла б видати свою присутність; і чекати, заціпивши зуби. Вже чула твердий баритон доктора, що в кінці речення іноді збивався на неприємний і несподіваний фальцет, і раптом зрозуміла, що світло знов увімкнене, отже, коротке замикання усунули, бо на дверцятах шафи з’явилася гостра лінія світла. Той Макс знову зміг викрутитися, подумала вона і водночас почула голос Якоба.

«Він часто рятував нас від неприємностей», — сказала Марія після малої паузи: сказала нас, бо те нас означає ще й «тебе», тобто Жану, бо ж зрозуміло, що підготовка до втечі — здебільшого Максова справа, він стоїть за цим, він