Данило Кіш - Псалом 44, Данило Кіш

запах йодоформу й ефіру. Отже, темрява мала настати тієї миті, коли Якоб просунув голову і торкнувся її обличчя, щоб сказати, хай не боїться й оте про Макса і коротке замикання, бо дверцята тоді ще, мабуть, були відчинені, а вона не могла його бачити, лише чула тихесенький шепіт і його подих на своєму обличчі.

Стояла в темряві нерухомо, напружуючи очі, щоб віднайти світло в шпарині на дверцятах шафи, і здавалося їй, що шафа вібрує від її заціпенілого тремтіння, яке розходилося диктом на всю ту дерев’яну коробку, що дрижить і порипує, немов у ній б’ється якесь здоровенне серце, що його мають великі речі, чи якийсь безглуздий механізм на кшталт настінного годинника без циферблата і без міцної зброї стрілок: тільки шалене, невидиме і дурне тік-так-тік-так велетенського маятника. Її шия була жахливо скручена, аж так, що голова майже горизонтально лежала на плечі, але вона не наважувалася мацати рукою довкола себе в темряві (бо могла б скинути порожнього вішака для одягу) чи хоча б відсунути трохи далі той халат з кисло-гірким лікарняним запахом, що в’їдався їй в очі та викликав в утробі спазми блювоти.

Могла лише каятися, що не зробила цього трохи раніше, тоді, коли доктор Ніче намарно увімкнув вимикач коло дверей і коли відразу по тому почула його голос: «Це пахне саботажем»; треба було тоді хоч щось зробити. Відсунути халат (уявляла цей рух: вішак легенько ковзає дерев’яною перекладиною, прикріпленою до бічних стінок, потім зупиняється, м’яко торкнувшись тканиною дошки, витесаної з тієї ж деревини, що й уся шафа, наче народжені з однієї утроби, потім її рука обережно повертається і спускається вздовж тіла, торкається його так само безшумно, як повернулася в повітрі назад, ні до чого не доторкнувшись, й уявляє своє чисте, вивільнене дихання, і вдихає смолянистий запах сухої соснової дошки); зайняти якусь зручнішу позу, сісти навскіс або принаймні звільнитися від тієї перекладини, що притискає їй шию. А так вона наче в труні: живий труп: і згадує Анієлу. Пам’ятатиме завжди: еліптична бляшана вивіска на облупленому червоному фасаді ВИГОТОВЛЕННЯ ТРУН — У ПАСАЖІ ЛІВОРУЧ, що влітку ховається за листям диких каштанів, і кордубато, невправно намальований перст, який, мов перст долі, вказує в напрямку цвинтаря: У ПАСАЖІ ЛІВОРУЧ під розквітлими гілками дикого каштана; і вона пам’ятала важкий аромат каштанового цвіту і той завулок, що веде з Цвинтарної вулиці знову ліворуч. Зараз могла пригадати і крижані квіти на вікні, поміж якими вигулькнула сива стареча голова, мов голова якогось Фавна у папоротнику, і згадати його беззубий рот із вусами, обриси якого проступили крізь тьмяні квіти вікна, на яке дмухав, щоб розтопити кригу. Під його смердючим подихом зів’яла папороть, а тітка Лела зняла хустку, щоб він упізнав її: «Це ми, дядьку Мартине»; тоді у вікні загорілося жовте тремтливе світло, почулося обертання ключа в замку, і вона побачила скуйовджену фавнівську голову та вуса і відразу покаялася, що прийшла, ще до того як чоловік сказав: «А ця що, теж до мене на постій?» Але тітка Лела сказала:

«Ні. Вона — ні. Просто прийшла провідати Анієлу. Як там Анієла?»

Вони стояли в кутку темної майстерні і грілися коло слабенького вогню, що тлів в опецькуватій пічці на стружку. Чоловік два-три рази підіймав покришку, зазирав у жар, щоразу спльовуючи у вогонь, а потім знову брав до рота люльку. Але тоді ще не бачила Анієли. Вони чекали, щоб трохи зігрітися, та вона твердо вирішила, що не залишиться тут, хай що б там сталося. Це не через старого, а радше через ту низьку облуплену й закіптюжену стелю, через відчуття присутності смерті у всіх речах; особливо ж через ту чорну позолочену кришку домовини, що виструнчилася коло дверей, на яку не могла дивитися.

«Цілими днями спить, — сказав старий і вийняв люльку з рота. Потім притиснув середнім пальцем жар у люльці, і вона помітила, що його кострубатий вказівний палець правої руки зачепився за середній, мов якийсь паразит. — Я кажу, що їй варто було б трохи рухатися, — вів далі він. — Сюди ніхто не може увійти так, що я б не почув. Але вона не хоче вставати. Хай минеться, каже, все це».

Вона побачила Анієлу невдовзі після цього, коли перейшли з майстерні на склад. Пригадує: чоловік замкнув двері майстерні на засув, потім взяв свічку і рушив попереду. Потрібно було трохи часу, щоб вона призвичаїлася до напівтемряви (чоловік затуляв свічку) і змогла зорієнтуватися: труни, переважно непофарбовані, лежали на полицях навскіс, мов ліжка на якомусь кораблі мерців. Стояв густий, важкий запах столярного клею, свіжої ялинової деревини і ялинових дощок, олійних фарб і скипидару.

Тоді чоловік повторив:

«От, бачите. Знову спить, — і підняв віко однієї домовини в кутку кімнати. — Цілісінькими днями спить. Лише ввечері виходить в одне місце. Потім одразу повертається. — Тоді промовив до неї: — Всередині є пір’я. І димохід проходить коло неї. Каже, їй не холодно».

Тільки тоді вона побачила Анієлу: та поволі розплющувала повіки, потім з’явилися білки, потім розтулилися вуста:

«Мені постійно спиться, — сказала Анієла. — Тільки-но накриюся кришкою, засинаю». Кліпала очима, немов засліплена благеньким світлом свічки.

Тоді старий сказав:

«Це від порошків. Краще було б роздобути їй ракію. Від неї, кажу, вона б ожила. І набралася б трохи хоробрості».

«Ні, — заперечила Анієла. — Порошки допомагають мені заснути»; і подивилася на неї, ніби звертається лише до неї: «Мені завжди сниться одне й те саме: хтось за мною женеться, а я не можу втекти. Потім прокидаюся і бачу, що я в труні. Тоді трохи заспокоююся. — Маріє, тобі сниться щось таке? Хтось за тобою женеться, а ти…»

На допомогу їй приходить тітка Лела:

«Серденько, — каже вона, — якби ти покинула це… місце. Спробуємо зробити тобі паспорт. Чи щось таке». Тоді ще додала: «Пізніше, звісно. Хай все це хоч трохи вляжеться».

«О ні, — сказала лялька-сплюха. — Я тут почекаю на закінчення війни. Мені тут добре. Їй-бо, мені тут гарно, тітко Лело». Марія ошаліло та недовірливо дивилася на її обличчя та вицвілі очі: її голова зменшилася, як у тих мумій, що їх препарують мисливці за людськими черепами, і зробилася завбільшки з кулак, її рот переполовинив обличчя — він не змінився і став неспівмірним із тоненьким горбатим носом і дрібними восковими рисами, закарбованими на отому мініатюрному обличчі ляльки-сплюхи. Навіть її вії здавалися неймовірно довгими й опускалися та здіймалися з якимось голосним, скрипучим, ніби незмащеним, лопотінням, мов крила нічних птахів. Тоді Марія зупинила свій